Історія виникнення пенсійного забезпечення

Пенсійна система виникла більше 100 років тому, а до цього матеріальне забезпечення людей похилого віку у всьому світі покладалось на сім’ю. Тим, хто не мав заощаджень, залишалось надіятися лише на допомогу церкви або інші опікунські заклади.

Пенсійне забезпечення, як один із видів соціального страхування, виникло в результаті зміни економічної функції сім’ї. У кінці XVIII – на початку XIX століття, коли після промислового перевороту почало швидко розвиватися промислове виробництво й були створені великі підприємства з найманою працею, трансформувалась економічна роль сім’ї і її демографічний склад. Так звана «складна Сім’я», котра складалась із трьох поколінь, розпалася на дві частини, і люди похилого віку стали жити окремо від своїх дітей і онуків. Міграція із сіл в міста також сприяла розпаду традиційної сім’ї. Внаслідок цього у людей похилого віку з’явилась потреба в суспільній підтримці, оскільки сімя перестала виконувати цю функцію. Гарантоване державою пенсійне страхування виникло в результаті боротьби робітників за свої права, котрі поставили однією із вимог перенесення частини відповідальності за забезпечення старості з робітника на роботодавця. Крім того, вимагалось законодавче закріплення обов’язковості внесків до страхових фондів, бо молодим людям не властива турбота про свою старість.

Важливим етапом в історії розвитку пенсійного забезпечення було введення в 1889 році німецьким урядом, на чолі якого стояв канцлер Бісмарк, обов’язкового пенсійного страхування, яке гарантувало пенсійне забезпечення за віком усім працюючим за наймом. У подальшому на розповсюдження й розвиток соціального страхування великий вплив мала створена в 1919 році в рамках Версальської угоди Міжнародна організація праці.

Становлення пенсійної справи в Україні припадає на весну 1919 р., коли одночасно співіснувало декілька політичних режимів, а громадянська війна набула руйнівних форм. Військово-політичне змагання виявилося малоефективним засобом досягнення конструктивних завдань державотворення та суспільного порозуміння, тому особливого значення набула підтримка тих чи інших сил з боку широких верств населення. У зв’язку з цим започаткована в Україні система пенсійного забезпечення, до якої першими вдалися радянські органи влади, переслідувала, крім важливого соціального аспекту, далекосяжну політико-ідеологічну мету: утвердження юридичної чинності системи виконавчої влади, набуття авторитету і завоювання лояльного ставлення до себе мирними засобами.

Становлення радянської системи пенсійного забезпечення розпочалося з ліквідації його попередніх форм та принципів, відтак скасуванню підлягали пенсії за ордени, медалі та інші знаки, а також колишніх службовців земських і державних установ. Кожен, хто служив “царю и отечеству”, одержував пенсію за вислугу років та відповідно чину. Радянська влада на зорі її становлення ухвалила по-іншому: призначати пенсію виключно непрацездатним та бідним, а решта мала власною працею здобувати засоби для життя. Першим офіційним документом, котрий засвідчив початок формування нової системи пенсійного забезпечення, був декрет РНК УСРР “Про передання пенсійних відділень у підпорядкування народного Комісаріату соціального забезпечення” від 28 лютого 1919 р., а декрет РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. “Про врегулювання пенсійної справи” фактично і юридично скасував діючу структуру пенсійних установ. Персональні пенсії за особливі заслуги почали запроваджувати з 1920 р. У 1921 р. органи собезу інформували про те, що Раднарком УСРР передбачив пільгове пенсійне забезпечення осіб, які мали особливі заслуги перед “робітничо-селянською революцією у боротьбі з капіталом і контрреволюцією, а також у справі радянського будівництва, партійної і професійної роботи на випадок їхньої інвалідності”.

Упродовж 1919-1922 рр. пенсійне забезпечення в Україні переживало стадію свого становлення. Всі форми і види пенсій, а також дореволюційні установи й організації, які їх призначали та видавали, радянська держава скасувала. За основу пенсійного забезпечення взяли соціальне походження і майновий стан, заслуги перед революцією, політичну діяльність та посади партійно-радянської номенклатури. Стаж, освіта, кваліфікація, а також вікові і соціально-професійні ознаки прохачів, не бралися до уваги, особливо тих, хто не мав права на “радянську пенсію” (священики, колишні поліцейські чиновники, тюремні охоронці тощо). Пенсії, її розміри та види виконували функцію соціальної допомоги для різних категорій (інвалідів, червоноармійців та їхніх родин, учених), які не мали інших засобів існування. Коефіцієнт трудової участі, попередній заробіток тоді не правили за ключовий фактор, тому що надто загрозливою виявилася соціально-економічна ситуація в Україні того історичного періоду. Сам факт проголошення державою пенсійного забезпечення населення виконував дві важливі функції: стабілізації суспільного миру і формування у свідомості широких мас лояльного ставлення до радянської політичної системи влади.

Після прийняття в 1964 році Закону «Про пенсії і допомоги членам колгоспу» з 1965 року почала вирішуватись, нарешті, проблема пенсійного забезпечення колгоспників – п'ятимільйонної когорти працівників. Пенсійний вік членів колгоспу становив: для чоловіків 65 і жінок 60 років. Розмір пенсії для рядових колгоспників складав 12 крб. або в 2, 5 рази менше середнього розміру пенсії, в той час як керівні працівники та спеціалісти користувались пільгою. Розмір їх пенсій прирівнювався до аналогічного розміру пенсій для робітників та службовців. В 1968 році колгоспники отримали право на пенсію по старості з такого ж віку, як робітники та службовці, тобто для них пенсійний вік було знижено на 5 років. Внаслідок в Україні, як і в інших частинах колишнього СРСР, склалась державна всеохоплююча система пенсійного забезпечення по старості для працюючого населення, яка потім зазнавала різних ступенів модифікації. Так, у листопаді 1973 року була здійснена реформа у галузі пенсійного забезпечення інвалідів і сімей, які втратили годувальника, в 1974 році була запроваджена допомога на дітей малозабезпечених сімей.

Подальші фундаментальні зміни пенсійного забезпечення відбулися в 1985 році та трохи пізніше, коли в 1990 році було прийнято Закон «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР». З прийняттям цього Закону та Закону «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців» в 1990 році практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Звичайно, ця система не була побудована повністю на принципах страхування, скоріш за все це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона започаткувала закладення страхових основ, передбачивши відокремлення пенсійної системи від держбюджету. Джерелом коштів для фінансування пенсій став не державний бюджет, як раніше, а Пенсійний фонд, який формувався за рахунок коштів, що відраховувалися підприємствами і організаціями, а також страхових внесків громадян. Крім того, кожному працюючому за місцем роботи щорічно заповнювалась вкладка до трудової книжки з відміткою сплаченої суми страхових внесків у розмірі одного відсотку одержаного заробітку. Це була своєрідна перехідна форма до запровадження персоніфікації страхового стажу та сплачених внесків до Пенсійного фонду і вона була розрахована на побудову в майбутньому більш справедливої пенсійної системи. На жаль, ця перехідна система не була пристосована до нових економічних умов і тому зазнала невдачі.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з пенсійного забезпечення та нової стратегії соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність пенсіонерів при одночасному досягненні макроекономічної стабілізації. Кабінет Міністрів України доручив розробку нової стратегії Міністерству праці, а підготовку нового пенсійного законодавства Міністерству соціального захисту населення. Нині чинний Закон «Про пенсійне забезпечення» Верховна Рада України схвалила 5 листопада 1991 року. Він майже нічим не відрізняється від аналогічного Союзного Закону 1990 року, про який мова йшла вище. Винятком стало суттєве розширення спектру пільг у пенсійному забезпеченні щодо дострокового виходу на пенсію. Тому значно зросла чисельність так званих «молодих» пенсіонерів (чоловіки не досягли 60, а жінки 55 років), у тому числі з причин безробіття.

Молодій українській державі бракувало політичної волі та досвідчених фахівців з соціальної політики, що, очевидно, стало головною причиною допущених помилок у пенсійному забезпеченні. Так, протягом 1991-1999 рр. було прийнято 19 законодавчих актів та один неопублікований Указ Президента, які регулюють пенсійне забезпечення народних депутатів України, державних службовців, суддів, судових експертів, прокурорів, митників, журналістів, банківських працівників, науковців тощо. Це був відступ від єдиних принципів та норм пенсійної політики, що призвело до соціальної несправедливості, коли окремі категорії громадян, що сплачували протягом трудової діяльності пенсійні внески за однаковою з рештою працівників ставкою (або за них сплачували підприємства і організації), отримують значно вищі пенсії.

У травні 1993 року Міністерство праці на національній конференції «Соціальний захист населення України в умовах економічних реформ» репрезентувало нову «Концепцію соціального забезпечення населення України» як комплексну реформу національної системи соціального забезпечення. У квітні 1993 року концепцію було передано на розгляд Парламенту, який схвалив її 21 грудня 1993 року. Тоді ж у рамках реалізації концепції було розроблено рамковий законопроект «Основи загальнообов'язкового державного соціального страхування». До його розробки, крім українських фахівців, були залучені також спеціалісти із Німеччини, оскільки на той час склались добрі взаємовідносини між Федеральним міністерством праці і соціального порядку Німеччини та Міністерством праці України.

Закон пройшов парламентські слухання у квітні 1996 року та складну процедуру погодження із представниками соціальних партнерів, чотири рази виносився до сесійної зали на голосування і в кінці кінців був прийнятий Верховною Радою України у січні 1998 року. Цей Закон націлений на вирішення таких завдань:

запровадження п'яти окремих програм соціального страхування, включаючи і пенсійне страхування;

визначення контингенту населення, яке підпадає під обов'язкове соціальне страхування і стимулювання його до переходу із неформального і тіньового сектора економіки до легального сектора;

перерозподіл фінансової відповідальності за соціальне забезпечення між державою, працедавцями та працівниками, розмежування коштів державного бюджету від основної частини видатків на соціальний захист, а також запровадження принципу саморегулювання у фінансовій системі, яка обслуговуватиме самостійні програми соціального страхування;

створення представницьких органів для системи соціального страхування та процедури делегування їх повноважень;

запровадження державного нагляду за функціонуванням системи;

визначення джерел фінансування та врегулювання процедури визначення страхових внесків;

персоніфікацію внесків кожної застрахованої особи;

визначення соціальних послуг та матеріального забезпечення, які залежать від сплачених страхових внесків.

Ці ідеї знайшли відображення у схвалених у квітні 1998 року Президентом України Основних напрямках реформування пенсійного забезпечення в Україні. Цей стратегічний документ передбачає створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднає елементи державного солідарного та приватного пенсійного забезпечення. Законодавче визначення умов та порядку здійснення пенсійного страхування в солідарному та приватному секторах поки що перебуває на стадії розробки та доопрацювання.

У сучасному світі держава гарантує пенсійне забезпечення як тих, хто має достатній стаж роботи, так і тих, хто не має такого стажу.

 

 

Бойко М. Д. Право пенсійного забезпечення. – К. : Олан, 2005.

Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Вісник КНЕУ. – 2003. – № 2.

Надточій Б., Яценко В. Пенсійне забезпечення в Україні: історичний аспект // Україна: аспекти праці. – 2000. – № 1.

Негода Т. Пенсійне забезпечення громадян: вчора, сьогодні, завтра // Ірпінська панорама. – 2003. – №35.