Трансформація системи пенсійного забезпечення в Україні

Багато століть тому турботу про людей похилого віку брали на себе їх діти і внуки. Сім'ї тоді були великі – по 6-7 і більше дітей. Звичайно, і тоді було непросто годувати людей похилого віку, які, до речі кажучи, ні про який відпочинок не думали, а трудилися на сім'ю до останнього дня життя. Але все таки на 15-20 дорослих здорових людей – двоє людей похилого віку не так вже багато.

Проте час йшов, сім'ї скоротилися, люди похилого віку почали жити окремо, а багатство суспільства збільшувалося. Тоді виникла “гуманна” ідея – покласти турботу про людей похилого віку на суспільство, тобто примушуючи всіх працездатних платити деяку суму і забезпечити таким чином всім людям похилого віку фінансове джерело існування. Так виникли пенсії, а людей похилого віку почали називати пенсіонерами. Система пенсійного забезпечення, при якій одне покоління (молодше) забезпечує інше, – старше, отримала назву солідарної пенсійної системи – молодші солідарно забезпечують старших.

Держава бере на себе турботу як про дітей, так і про людей похилого віку, перших навчає безкоштовно, других забезпечує матеріально в “пенсійному” віці. У XX столітті ця система працювала досить непогано, народжуваність була високою, число тих, що працюють, набагато перевищувало число пенсіонерів. Особливо сприятлива ситуація склалася в кінці 60-х – початку 70-х. Після Другої світової війни народжуваність різко зросла, виник демографічний вибух. Здорове численне покоління, яке не знало жахів війни і голоду, могло без проблем годувати довоєнне покоління, яке винесло на собі всі тяготи самої руйнівної війни і голодоморів.

Саме народ України більше інших випробував на собі і сталінські експерименти, і фашистську окупацію, і війну, зокрема партизанську, як з фашистами, так і з «союзом», а також озброєний конфлікт з поляками. Крім того, Україна для всіх громадян СРСР традиційно була місцем, куди прагнули потрапити всі пенсіонери Союзу.

У 60-ті-80-ті роки минулого століття пенсіонерами в СРСР були люди, які народилися до жовтневої революції і в перші роки Радянської влади. Сьогодні навіть школярі можуть пояснити, чому це було нечисленне покоління. Цих людей, відвиклих за роки радянського союзу від елементарного комфорту, без особливих проблем могла забезпечувати пенсійна система СРСР, в яку проводилися мізерні відрахування із заробітної плати тих, що працюють. Цей «пенсійний рай» був характерним не тільки для СРСР

Проте солідарна пенсійна система зіграла злий жарт з тими, хто її так любив. Не відразу, але поступово люди вирішили, що народжувати дітей немає більше сенсу, оскільки їх фінансове благополуччя залежить не від дітей, а від уряду. З народження і виховання дітей інтереси перемкнулися на політику. Політики стали ближчими і дорожчими за дітей і батьків, оскільки від них, як думали і продовжують думати багато, залежить їх фінансове благополуччя. Тоді в 60-ті-80-ті р. XX століття були закладені основи нинішньої пенсійної кризи. Надмірне залучення жінок в суспільне виробництво і бізнес привело до безпрецедентного зниження народжуваності. Демографічні проблеми гостро проявили себе в 90-ті, коли приріст працездатного населення почав знижуватися. Сьогодні в більшості розвинених країн на одного пенсіонера доводиться 4-5 чол. працездатного населення. При цьому демографічні прогнози показують, що до 2025 року співвідношення пенсіонерів і працездатних буде – в країнах Європи 1: 2, 5, в США – 1: 3, 5.

Покоління Другої світової війни мало надійні робочі місця, забезпечені пенсії і гарантоване медичне обслуговування в старості. Починаючи з демографічного вибуху все це змінилося. До 2025 року у нас на руках опиняться мільйони людей, старших сімдесяти, які не мають грошей, не мають в своєму розпорядженні часу і потребують серйозного медичного догляду.

За прогнозами фахівців у найближчі 30 років частина світового населення у віці до 60 років збільшиться майже вдвоє. В Україні ситуація нітрохи не краще. Сьогодні в Україні, 13 млн. 300 тис. пенсіонерів при загальній чисельності населення 46 млн. 741 тис. чоловік, яке продовжує скорочуватись. Близько 10 млн. чоловік складають діти і молодь, яка ще, зі зрозумілих причин, не працює. При цьому приблизно 5 млн громадян України, які знаходяться в працездатному віці, не є застрахованими особами, тобто з їх заробітної плати не проводяться відрахування до Пенсійного фонду. Частина з них працює у сфері «тіньової економіки» (тобто економіці, яка не врахована і не платить податків і зборів), а частина – за кордоном.

Отже, сьогодні на одного платника внесків до Пенсійного фонду припадає майже 0, 8 пенсіонера, тобто 10 працівників утримують 8 пенсіонерів. Це дуже високе навантаження, яке неминуче веде до дефіциту у Пенсійного фонду України власних засобів для виплати пенсій (за даними, приведеними на офіційному сайті Пенсійного фонду за січень-квітень 2008 року частка власних доходів Пенсійного фонду склала 70, 8%). Дефіцит засобів Пенсійного фонду покривається за рахунок Державного бюджету, який, як відомо, теж дефіцитний.

Демографічні прогнози в Україні ще гіірші, ніж в Європі і США. В Україні, за оцінками експертів, у 2040 році на 1000 працюючих припадатиме 1200 пенсіонерів. Отже, якщо той, хто сьогодні працює, утримує одного пенсіонера, то після припинення трудової діяльності осіб, які народилися в післявоєнні роки, цілком може опинитися, що на 20 мільйонів пенсіонерів в Україні буде значно менше 15 мільйонів «платників пенсійних внесків». Отже – зростання тривалості життя боляче б'є по солідарній пенсійній системі, оскільки чим довше живе пенсіонер, тим більше грошей повинен мати Пенсійний фонд України.

Сьогодні в Україні середня тривалість життя жінок після досягнення 55 років – 23 роки, а середній страховий стаж – 29 років, у чоловіків після досягнення 60 років – 13, 6 років, а середній страховий стаж – 34 роки. Згідно прогнозу Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України – середня тривалість життя жінок зросте до 80 років в 2055 р., чоловіків до 72 років відповідно. При цьому частка осіб пенсійного віку зросте до 42%.

Саме ці фактори зумовили виникнення пенсійної кризи в Україні, і тому сьогодні здійснюється підвищення пенсійного віку в Україні до рівня європейського, тобто до 60-65 років.

Однією з причин швидкого збільшення чисельності пенсіонерів є прийняття низки законодавчих актів, що встановлюють пільговий вік виходу на пенсію. На 5-15 років знижено вік для майже 20 категорій працівників. Як наслідок, стрімко збільшується чисельність пенсіонерів-пільговиків. Якщо в 1970 р. їх чисельність не перевищувала 7% усіх пенсіонерів за віком, то в 1990 р. вона становила близько 15%, а в 1998 р. – понад 28%.

Таке становище відображає особливості системи оплати праці, коли праця у важких і шкідливих умовах або на певній посаді меншою мірою компенсується підвищенням поточної заробітної плати, а більшою – відсуванням її «на потім» у вигляді дострокового надання пенсії незалежно від того, чи втрачається у більш ранньому віці загальна та професійна працездатність. Отже, фінансова відповідальність за такі гарантії з боку держави перекладається на молодші покоління, яких внаслідок прогресуючого зниження народжуваності стає дедалі менше, тоді як тягар пільгового пенсійного забезпечення постійно посилюється.

Отже, існуюча система пенсійного забезпечення в Україні потребує не просто вдосконалення, а суттєвих змін з метою збільшення розміру пенсій, забезпечення справедливої їх диференціації і тіснішого зв'язку між трудовим внеском і розміром пенсій, запобігання ухилянню від сплати внесків до Пенсійного фонду України.

 

 

Зайнятість та ринок праці: Міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. В. Онікієнко. – К. : КНУКіМ, 2001. – Вип. 15.

Іванкевич В. Пенсійна реформа в Україні // Україна: аспекти праці. – 2001. – №2.

Мордвінов О. Г. Трансформація системи пенсійного забезпечення в Україні // Час. – 2007. – №11.