Основні положення логотерапії

Логотерапія – психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя.

Проблема логотерапії – проблема втрати сучасними людьми сенсу життя, етичної кризи «екзистенціального вакууму». Руйнування старих цінностей і традицій, швидка дискредитація «нових», породжує у величезного числа людей відчуття безглуздя того життя, яке їм доводиться вести. Цим проблемам присвячені багаточисельні роботи Франкла.

Створена Франклом теорія логотерапії і екзистенціального аналізу є складною системою філософських, психологічних і медичних переконань про природу і єство людини, механізми розвитку особи в нормі і патології і способи корекції аномалій в розвитку особи. У своїй теоретичній праці Франкл виділяє три основні частини: вчення про прагнення до сенсу, вчення про сенс життя і вчення про свободу волі. Прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя Франкл розглядає як природжену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям і що є основним двигуном поведінки і розвитку особи.

В рамках логотерапії ставиться завдання допомоги людині в отриманні сенсу його життя, який не може бути просто запозичений в інших. Для її вирішення був розроблений метод сократичного діалогу, в якому відбувається обговорення особистого досвіду, що стосується перш за все трьох сфер, в яких може бути знайдений індивідуальний сенс життя. Це творчість, переживання і усвідомлене відношення до обставин, на які не можна вплинути. Одній з основних областей, в якій індивід може отримати підтримку у пошуках сенсу, є релігійна віра.

Логотерапія виходить з того, що основною рушійною силою в поведінці особи і її розвитку є прагнення людини до пошуку і реалізації сенсу свого життя. Відсутність сенсу життя або неможливість його реалізувати породжує у людини стани екзистенціального вакууму і екзистенціальної фрустрації, що стають причиною так званих ноогенних неврозів, пов'язаних з апатією, депресією і втратою інтересу до життя, а також з прагненням до мінімізації внутрішньої напруги. Практика логотерапії направлена на те, аби допомогти людині знайти втрачений нею сенс життя. Одним з головних джерел сенсу в ній виступає релігійна віра. В той же час релігія не є єдино можливим джерелом сенсу; ця проблема може вирішуватися однаково успішно і віруючими, і невіруючими людьми. Унікальний сенс життя або що виконують ту ж функцію узагальнені цінності можуть бути знайдені людиною в одній з трьох сфер: творчості, переживання, відношення, що свідомо приймається, до тих обставин, які ми не в змозі змінити.

Логотерапія – психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя. Якщо у людини немає сенсу життя або він недосяжний, то виникає екзистенціальна фрустрація, що виявляється в неврозах. Пошук сенсу є первинним спонукальним мотивом життя кожної людини, а не «вторинною раціоналізацією» її інстинктивних потягів. Це особливий і неповторний сенс, тому що він повинен і може бути здійснений лише цією людиною і ніким іншим; лише такий сенс знаходить значущість, здатну задовольнити людську потребу в сенсі. Людське прагнення до сенсу життя сповна може бути фрустріровано, і в такому разі логотерапія говорить про «екзистенціальну фрустрацію».

Екзистенціальна фрустрація може привести до неврозу. Для неврозу такого типа логотерапія винайшла термін «ноогенний невроз», аби відрізнити його від неврозу в звичайному сенсі слова, тобто психогенного неврозу. Ноогенний невроз має місце не в психічній, а ноогенной сфері людського існування.

Релігія – це один з феноменів, з якими стикається логотерапія. В принципі для логотерапії релігійність і іррелігійність – феномени, що співіснують, і логотерапія зобов'язана займати по відношенню до них нейтральну позицію. Для логотерапії релігія може бути лише предметом, але не грунтом, на якому вона стоїть. Мета психотерапії – зцілення душі, мета ж релігій – порятунок душі. Якщо логотерапія розглядатиме феномен віри не як віру в бога, а як більш широку віру в сенс, то в принципі вона має право включити феномен віри в сферу своєї уваги і займатися ним. В будь-якому разі можна сказати, що логотерапія, що відноситься все-таки перш за все до психотерапії і тим самим до психіатрії, медицини, має право займатися не лише прагненням до сенсу, але і прагненням до кінцевого сенсу. Релігійна віра є кінець кінцем вірою у вищий сенс, покладає надії на нього.

Техніки логотерапії: метод дерефлексії – зняття лишнього самоконтролю, розмірковування про власні труднощі (доведено, що молодь страждає в більшості від думок про те, що в неї є комплекси, ніж від самих комплексів; метод паралоксальної інтенції – психолог заохочує клієнта саме на те, чого клієнт намагається уникнути. При цьому активно використовуються різноманітні прояви гумору.

Франкл, зокрема, вважає гумор формою свободи. Цей метод використовується в корекційній роботі зі страхами. Наприклад, якщо людина має страх закритих приміщень, то їй пропонується заставити себе знаходитися в такому приміщенні. І в результаті тривалого знаходження, як правило, страх зникає, а людина набуває впевненості в собі, перестає боятися того, чого раніше уникала.

У логотерапії також використовуються наступні прийоми:

персональне осмислення життя (прийом полягає в тому. Щоб людині, яка втратила сенс життя, сказати, показати, що вона потрібна іншій людині, що життя без неї втрачає для цієї людини сенс життя. Для матері, яка втратила доньку, сенс життя – внуки) ;

сократівський діалог (втягнення клієнта у співробітництво і розширення сфери його свідомості.

Сократівський діалог – свого роду інтелектуальний поєдинок між психологом і клієнтом, в ході якого коректуються бездоказні, непослідовні судження. Під час бесіди психолог формулює питання таким чином, щоб клієнт давав максимальну кількість позитивних відповідей.

 

 

Айви А. Е., Айви М. Б., Саймэк-Даунинг Л. Психологическое консультирование и психотерапия. Методы, теории и техники: Практическое руководство. – М. : Владос, 1999. – 340 с.

Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. для студ. ст. курсів психол. фак. та від-нь ун-тів. – Харків: Фоліо, 1996. – 163 с.

Хомич Г. О., Ткач Р. М. Основи психологічного консультування: навч. пос. – К. : МАУП, 2004. – 151 с.