Правові аспекти діяльності єврейського кагалу на українських землях в ХІХ ст.

Єврейська національна меншина посідала чільне місце серед населення України у XVIII-XIX ст.; вона характеризувалася самобутністю та унікальністю системи самоорганізації і правового регулювання кагалом внутрішніх правовідносин єврейської громади в Україні.

Історико – правовий аналіз діяльності єврейських кагалів в Україні надасть змогу включити в сучасне національне законодавство норми, що, з урахуванням сучасних тенденцій гарантування Українською державою суверенітету націй, розширять можливість реалізації прав і законних інтересів національних меншин.

Слід зазначити, що праці науковців різних часів з даної тематики були спрямовані на дослідження окремих аспектів діяльності єврейського кагалу на українських землях у XIX ст. з урахуванням впливу суспільно-історичних факторів.

Так, окремі аспекти діяльності єврейського кагалу досліджували у своїх працях такі науковці, як І. Аксаков, І. Барталь, М. Голіцин, М. Клейман, О. Лернер, М. Поліщук, А. Субботін, Шолом-Алейхем та інші. Однак необхідність комплексного дослідження значення діяльності єврейського кагалу в правовому регулюванні статусу єврейської громади у XIX обумовлена ступенем сучасного розвитку суспільних відносин.

Мета і завдання дослідження – комплексний науковий аналіз особливостей діяльності єврейського кагалу на українських землях та його ролі в правовому регулюванні статусу єврейської громади (XIX ст.)

Серйозне вивчення іудейського українсько-правового життя на українських землях у складі Російської імперії розпочалося за імператора Павла І. Він доручив чудовому поету і державному діячеві Г. Р. Державіну провести соціальне дослідження та підготувати записку за його результатами. Державін виконав доручення імператора. У своїй записці він уперше ознайомив російську владу з багатьма єврейськими таємницями.

Особливо було відзначено відповідну роль кагалів – органів іудейського самоуправління на основі іудейських законів Талмуду, котрих «благоустроенное политическое тело терпеть не должно», як державу в державі. Державін викрив, що іудеї, ставши пригнобленими, влаштовували в межах своєї осілості справжнє таємне ізраїльське царство, розподілене на кагальні округи з кагальним управлінням, наділеним деспотичною владою над євреями, і жорстокою експлуатацією християн та їхнього майна на засадах законів Талмуду. Російські закони вважалися необов’язковими для євреїв. За законом Синедріону, в кожній єврейській громаді мало бути адміністративне управління з деспотичною владою і суд.

У єврейських громадах України були створені кагали та бет-діни – єврейські суди. Ці органи влади мали у своєму розпорядженні цілу низку дисциплінарних і тяжких покарань, аби примусити євреїв їм коритися та виконувати правила Талмуду, обряди і національні звичаї [2, с. 131].

Кагал міг виключати винних із членів місцевої общини, а також з усього Ізраїлю (херем), якщо виключений тамтою не скориться протягом 30 днів. Бет-дін мав повноваження карати батогом, убивати того, хто не підлягає страті, не з метою порушення закону, а для підтримки його згідно з вимогами часу. Не менш деспотичне й аморальне ставлення кагальної влади було встановлено іудейськими законами щодо прав євреїв на майно, особливо щодо особи та майна неєвреїв.

Так, на підставі правил «Хезкат-Клуб» місцевий кагал мав право все, що входить у район даної території, підпорядковувати своїй владі. Спираючись на них, він (кагал) вважав себе господарем усього майна як єврейського, так і християнського, що знаходилося в його районі, а тому забороняв або дозволяв проживання євреям у керованій ним громаді, підтверджуючи угоду про купівлю і продаж між євреями; продавав євреям право експлуатації майна неєвреїв (меронія) і право експлуатації майна неєврея (хазехе), яку Державін назвав «підступним задумом і родом найбільш вірної монополії».

Єврейська община на українських землях володіла досить потужним людським ресурсом, який до всього ще й стрімко зростав внаслідок природного приросту. Про це (попри певний статистичний «голод») нам дозволяє твердити порівняння динаміки приросту єврейського населення, що мешкало на території восьми губерній на українських землях. Так, на початку XIX століття (1815 р.), за деякими даними, євреїв в імперії загалом нараховувалося 1 200 тис. душ (із 45 млн. чол. всього населення).

Живучи в кагалі, єврейська сім’я дотримувалася певних звичаїв -впродовж століть жила за релігійними нормами; оберігала своє буття за допомогою незмінного слідування традиціям предків, незмінної поваги до пращурів та їхніх цінностей.

Члени общини, відстоюючи свої економічні інтереси від зазіхання «чужих» євреїв (представників інших общин), користувалися херем-а-ішув і були пов’язані між собою «дружніми, сусідськими і родинними стосунками» [4, с. 82-83].

На чолі громади стояла еліта, приналежність до якої визначалася з урахуванням трьох чинників: по-перше, майнового стану; по-друге, походження; по-третє, релігійного статусу [1, с. 31]. Ця еліта і стежила за дотриманням прав та обов’язків членами общини. Тобто виконувала, найперше функцію контролю.

Функціонуючи на традиційних засадах самоуправління, громада регламентувала «усі сторони» внутрішнього життя, виконувала не тільки господарчі, але й поліцейські та судові функції [3, с. 125].

Зважаючи на вищевикладене можна зробити висновок, що XIX століття було часом, у який єврейська громажда як організм («заклад»), форма співжиття та взаємопідтримки представників нетериторіальної нації, яка виступала своєрідною основою (підґрунтям) для самоідентифікації особистості, внаслідок зовнішнього втручання зазнала суттєвих змін; це можна розглядати як одну з причин, що призведуть до появи у свідомості єврея кризових явищ, як своєрідне джерело подальших ідентифікаційних криз.

Зникнення традиційних інститутів самоуправління призвело до перерозподілу влади в єврейському середовищі (на користь офіційних владних структур) ; оформлення нових – офіційних – центрів влади і прийняття рішень та знищення «старих» інститутів самоуправління, що зумовило появу нових, які були секулярними за характером і мали деякі нові функції (наприклад, захист за професійною ознакою).

 

 

1. Барталь И. От общины к нации: евреи восточной Европы в 1772-1881 гг. / И. Барталь; пер. с англ. и иврита А. Сметанников, Г. Зеленина. – Иерусалим: Гешарим, 5767; М. : Мосты культуры, 2007. – 263 с.

2. Евреи. История по Брокгаузу и Бухарину. – СПб, 2003. – 349 с.

3. Лернер О. М. Евреи в Новороссийском крае. Исторические очерки. По данным из архива бывшего Новороссийского генерал-губернатора / О. М. Лернер. – Одесса: типография Г. М. Левинсова, 1901. – 239с.

4. Синельников А. Право первородства как фактор социальной активности у евреев и неевреев (Из неопубликованной книги) / А. Синельников // Проблемы существования в диаспоре. Презентация и обсуждение книги А. Рубинштейна «От Герцля до Рабина и дальше. Сто лет сионизма»: Материалы семинара, (Москва, 21-23 апреля 2000 года). – Мн. : ООО «Мет», 2001. – С. 75-98.