Особивості визначення поняття доказів у господарському процесі

Встановлення істини в судовому процесі здійснюється шляхом доказування обставин, сукупність яких становить предмет дослідження у справі. Доказуванням є з’ясування зв’язків між даним явищем, фактом і обґрунтованими ним іншими фактами і явищами. Ці зв’язки мають об’єктивний характер, вони існують незалежно від того, пізнані вони чи ні, незалежно від волі осіб, які здійснюють доказування. У процесі доказування вони виявляються, пізнаються, дозволяють переконатися у істинності того чи іншого припущення. Засобом такого переконання є докази. І, природно, перед тим, як визначити предмет доказування, необхідно встановити, що таке докази.

Відомий юрист В. Спасович писав: «Коли ми пізнаємо відомі явища, коли зі споглядання зв’язку і відносин між предметами доходимо до відомого переконання, то називаємо ті дані, які породили у нас це переконання, доказами» [1]. Однак доказ – не засіб створення істини, оскільки істина існує незалежно від того, доказувана вона чи ні [2]. Доказ дає нам знання істинності того чи іншого положення, але воно не перетворює фальшиве становище в щире, тому що істинність чи хибність полягає у відповідності чи невідповідності будь-якого положення реальній дійсності.

У доказі, як у інформації про факти спірного правовідношення, присутні два аспекти – матеріально-правовий й процесуальний, котрі визначають властивості відносності та припустимості окремих видів доказів.

У юридичній літературі існують різні точки зору щодо того, яке явище використовується у правозастосувальній діяльності як доказ.

Судовими доказами є фактичні дані (відомості), які володіють властивістю відносності, здатні прямо чи побічно підтвердити факти, що мають значення для правильного вирішення судової справи, виражені у передбаченій законом процесуальній формі (засобах доказування), отримані й досліджені у точно встановленому процесуальним законом порядку.

Так, Ю. Гамбаров розрізняв доказ як встановлення істини, тобто відповідність між твердженням і дійсністю (доказ у широкому змісті), і те, що слугує для переконання судді у істинності тверджень сторін на суді (доказ у вузькому юридичному розумінні). Він розглядав доказ з трьох сторін: як засіб переконання, як підстава переконання і як процес доказування [3]. По суті аналогічні чи близькі до цього погляди простежуються у працях дореволюційних вчених Д. Азаревича, А. Гольмстена, К. Малишева, Т. Яблочкова [4].

У теорії кримінального і цивільного процесу поширилась концепція, у якій доказом виступає факт. Причому термін «факт» вживається іноді процесуалістами як синонім якоїсь частини об’єктивного світу – події чи дії існуючої закономірності.

Біологічні закономірності механізму перетворення суспільним суб’єктом дійсності в гносеологічний образ (в ідеальний образ дійсності, знання) свідчать про те, що факт (обставина, подія) не може виконувати у процесі правозастосувальної діяльності функцію засобу пізнання (доказу). На захист цього положення можна навести ряд додаткових аргументів:

1. Факт, що розуміється як обставина, подія, не здатний бути предметом процесуальних дій правозастосувальних органів й інших учасників процесу із збирання, подання тощо. Суд, з погляду закону, має оперувати доказами (статті 34, 38 Господарського процесуального кодексу України; далі – ГПК).

2. Факт як подія і тому подібні явища, що існують до чи поза процесом, не можуть бути досліджені безпосередньо. Відсутність безпосереднього контакту судді з дійсністю унеможливлює формування знання про неї. Стаття 39 ГПК ставить за обов’язок суду безпосередньо досліджувати докази.

Достовірне знання про подію варто розглядати як факт доказу. Він може не тільки використовуватися у одержанні нового знання, а й лягти в основу судового рішення.

Так, М. Чельцов зазначає, що терміном «факт» називаємо будь-яке явище матеріального світу, що існує незалежно від того, знаємо ми чи ні про його існування [5].

С. Курильов вважає, що факт – «це все те, що існує чи існувало в дійсності. Він охоплює не тільки одиничні конкретні явища дійсності, а й існуючі поза і незалежно від нас закономірності цієї дійсності» [6]. Згідно з його думкою, доказ (засіб пізнання) і обставини, що підлягають доказуванню (об’єкти пізнання), можна розглядати як факти. Судовим доказом є факт, отриманий з передбачених законом джерел і встановленим законом способом, що перебуває з шуканим у судовому процесі фактом у певному зв’язку, завдяки якому він може слугувати засобом встановлення об’єктивної істинності шуканого факту. Сутність доказу полягає у наявності зв’язку відомого нам факту – доказу з невідомим шуканим фактом. На його думку, відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об’єктивних зв’язків, явищ, пізнає невідоме, слугують засобом встановлення об’єктивної істинності наявності чи відсутності шуканих фактів, тобто доказами. Автор розкривав сутність доказів, виходячи із закону матеріалістичної діалектики взаємозв’язку і взаємозумовленості явищ у природі й суспільстві, що вплинуло на розвиток вчення про докази та їх сутність. Однак визначення доказів, дане С. Курильовим, страждало однобічністю і неповнотою, оскільки автор не враховував тієї обставини, що факти без процесуальних засобів доказування не можуть бути залучені до процесу [7].

Судовий доказ – органічна триєдність змісту, форми і процесуального способу їх подання та аналізу. Тільки в цьому випадку суд може виявити наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Зазначене дозволяє виявити єдину специфічну структуру судового доказу, обов’язковими елементами якої є: матеріальна форма існування (засіб, вид доказу, безпосередньо сприйнятий судом факт) ; зміст (відомості про факти, обставини справи, інформація як відображення матеріального світу і його властивостей) ; процесуальний спосіб одержання доказу (тільки у процесуальній формі відповідно до чинного законодавства).

Стаття 32 ГПК називається «Поняття і види доказів». Отже, вид доказу є видом засобу доказування. Таким чином, з’являється знак тотожності між засобом доказування і доказом, що відповідає неоднозначному тлумаченню самого судового доказу. Процес судового доказування є особливим процесом пізнання істини. У ньому відбувається перехід від одного факту до іншого, від достовірного до ймовірного за допомогою процесуальних форм, що є відображенням цих фактів. Судові докази – це засоби встановлення істини у справі, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, отримані у передбаченому законом порядку.

 

 

1. Спасович В. Д. О теории судебно-уголовного доказательства в связи с судоустройством и судопроизводством / В. Д. Спасович. – СПб., 1861. – С. 7-8.

2. Копнин П. В. Формы мышления и их роль в познании: Дис. док. филос. наук / П. В. Копнин- М., 1955. – С. 38.

3. Гамбаров Ю. С. Гражданский процесс (литографированный курс лекций, читанных в 1894-1895 гг.) / Ю. С. Гамбаров. – Ч. 2. – С. 1.

4. Азаревич Д. И. Система римского права / Д. И. Азаревич. – СПб., 1887. – 21 с. ; Гольмстен А. Х. Учебник русского гражданского судопроизводства / А. Х. Гольмстен. – СПб., 1885. – 101 с. ; Малышев К. И. Курс гражданского судопроизводства / К. И. Малышев. – 2-е изд. – СПб., 1876. – Т. 1. – 358 с. ; Яблочков Т. М. Учебник русского гражданского судопроизводства / Т. М. Яблочков. – Ярославль, 1910. – 46 с..

5. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс / М. А. Чельцов. – М., 1962. – 130 с.

6. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии / С. В. Курылев. – Минск, 1962. – 52 с.

7. Клейнман А. Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. – очерки по истории / А. Ф. Клейман. – М. : Изд-во Московского ун-та, 1967. – 51 с.