Жаргон і мовна культура. Сучасний студентський жаргон

 

 

Вступ

РОЗДІЛ І. Мовна культура

РОЗДІЛ ІІ. Жаргон. Сучасний студентський жаргон

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Мовний процес кінця XX – початку XXI століття характеризується посиленням ролі неформальних, нелітературних елементів у мовленні. Це виявляється не тільки в нестандартизації розмовної мови, а й у проникненні жаргону до різних стилістичних рівнів – мови засобів масової інформації та художньої літератури.

Основною базою жаргонного шару лексики виступають молодіжні жаргони. Молодіжне спілкування виявляється у буттєвому повсякденному дискурсі, специфікою якого є обмін емоціями та враженнями і намагання максимально скоротити обсяг інформації. При цьому молодь концентрується на власних реаліях, таких як навчання, відпочинок, веселе проводження часу.

Українське жаргонне мовлення залишалося тривалий час поза увагою вчених. Активний розвиток української жаргонології почався у 90-х роках XX століття. Жаргонним мовленням почали цікавитися дослідники як російської (Н. Тропіна, Т. Нікітіна) і англійської (Т. Бєляєва, В. Хом'яков), так і української мов (С. Пиркало, Н. Шовгун. Л. Ставицька, С. Мартос. Т. Кондратюк, Т. Миколенко та ін.). Найяскравішими дослідженнями студентських жаргонів стали розвідки таких мовознавців, як І. Щур та І. Примачик.

Мета роботи – дослідити вживання жаргону в студентському середовищі.

Завдання роботи: Окреслити значення терміна «жаргон»; описати жаргонізми, що побутують у молодіжних колективах; дати стилістичну оцінку явища «жаргону».

 

 

В умовах розбудови української держави все більшого значення набувають проблеми духовної культури нації, оскільки лише повноцінна й багата етнокультурна гарантує буття народу в часі. Істотним елементом духовної культури є мова – акумулятор знань і соціального досвіду, першооснова нагромадження культурних цінностей, один з найголовніших засобів самовираження особистості. Розвій духовної культури соціуму де термінується насамперед станом функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності й особливо – мовною культурою особистостей.

Невід’ємним складником теорії літературних мов виступає культура мови, або мовна культура. Сам термін «мовна культура» безпосередньо пов’язаний з розвитком теорії літературних мов, яка розроблялася, зокрема, в чеському мовознавстві в 30-ті роки ХХ століття.

Поняття мовної культури передусім розглядалося як удосконалення літературної мови, у ширшому плані – як культура вираження й передачі думок. Заслугою лінгвістики 30-х років був вироблений погляд на мовну культуру як на мовну діяльність, як свідому цілеспрямовану турботу про літературну мову; одночасно враховувалась й мета цієї діяльності, тобто сама культивована мова, а також мовна культура тих, хто користується літературною мовою, тобто носіїв мови. Ця багатоаспектність поняття і багатозначність терміна спричинилися до спроб диференціювати в понятійному й термінологічному відношеннях широке поняття мовної культури. Зокрема, розрізняють рівень мови й рівень мовлення, а також стан мови й мовну діяльність. Відповідно кваліфікують поняття мовної й мовленнєвої культури, диференціюючи стан мови, її системи й норми з урахування властивих їй комунікативних завдань, а також стан і рівень комунікації в певний конкретний час і в даному суспільстві. Інший аспект – культура мови як культивування (удосконалення) мови й мовних висловлювань.

Отже, у працях чеських і словацьких мовознавців виділяється чотири кола явищ, які входять у різному обсязі в поняття мовної культури:

а) явища, що стосуються мови, – йдеться про мовну культуру у власному значенні цього слова;

б) явища, що стосуються мовлення, – інколи цей аспект диференціюється й термінологічно, і тоді йдеться про культуру мовлення.

Причому в обох сферах (у сфері мови й мовлення) однаково розрізняються 1) культура як стан, рівень (мови й мовлення), 2) культура як діяльність, тобто культивування (удосконалення) мови й мовлення.

Ці проблеми стали предметом узагальнення в теоретичних працях із розвитку слов’янських літературних мов. В українському й російському мовознавстві останніх десятиліть активно обговорювався статус культури мови як окремої галузі знань. Вона оформилася у системі лінгвістичних дисциплін як власне практичний курс у 50-60-ті роки ХХ століття.

Культура мови – це знання мови в багатоманітному вияві її стильових різновидів і жанрів уміння вибрати мовно-виражальні засоби, форму, манері висловлення залежно від теми повідомлення, залежно від того, яку реакцію у слухача, читача, який настрій хоче мовець викликати.

Ознакою високої культури мови є активне володіння лексичним складом, уміле використання синонімів. Багатий словник об'єднує і загальновживані слова, і слова-терміни – ті, які ввійшли в літературну мову давно, і ті, якими поповнюється вона щоденно.

 

 

Межа між розмовною мовою та жаргоном була і є дуже рухливою, перехідною. Жаргон – мова якоїсь соціальної і професійної групи, що відрізняється від загальнонародної наявністю специфічних слів і виразів, властивих цій групі; умовна, штучна говірка, зрозуміла лише в певному середовищі.

Сучасний молодіжний жаргон як різновид соціального діалекту за своєю суттю той самий, що й жаргони попередніх років. А саме:

Він обслуговує певну соціальну групу, що є його творцем та носієм (і зрозумілий саме їй).

Він значною мірою використовує засоби попередніх етапів свого функціонування, причому не лише власне молодіжного, а й, головно, жаргону злодіїв, кримінальних злочинців, тобто простежується певна наступність (хоча динамізм –