Никифор Григор'єв і Григор'євський повстанський рух: наративні джерела

Інакше зображує Н. Григор’єва публіцист П. Павлов, що теж у липні 1919 р. написав памфлет, який опублікувала газета «Родина» (видавалася у, зайнятому денікінцями, Харкові). Йому були невідомі деталі біографії отамана, він не називав навіть його імені. Автор вважав отамана Григор’єва політичною нікчемою, над штабом якого не розсіювався «туман п’яного розгулу», солдатом-найманцем, який «отримав свій отаманський меч з рук ясновельможного пана-гетьмана». П. Павлов назвав універсал Григор’єва «в політичному сенсі атестатом наївності». У земельному питанні автор вважав визначальним вплив на Григор’єва лівих соціалістів-революціонерів. Не без сарказму він зазначав, що в критичний момент ліві есери зреклися Григор’єва. П. Павлов назвав григор’євське повстання «воістину хрестовим походом села проти комунізму». На його думку, григор’євщина зіграла історичну роль у справі руйнації устоїв комунізму, але державне будівництво було їй не під силу [18].

Окремий вид наративів становлять інформаційні й аналітичні матеріали періодики. У замітці «З Миколаєва», яка вийшла 22 грудня 1918 р. у газеті «Республіканець», повідомлялося про переговори Григор’єва з англо-фран цузькою делегацією. Автор замітки наголошував на важливості прикладу «вояки і патріота України д. Григор’їва» [19]. Велика кореспонденція про події григор’євського повстання в місті Олександрія, яке було названо «Григор’євською столицею», була опублікована в меншовицькій газеті «Наш голос», що видавалася в Харкові. Автор із сарказмом проаналізував зміст газети «Олександрійський вісник», яка готувалася «ідейним штабом» Григор’єва, наголошував на погромному характері григор’євщини та відсутності підтримки у місцевого населення [20].

У мемуарах часто зберігається інформація про такі події та моменти, якої немає і, здебільшого, не може бути в інших видах джерел. Всі мемуари, спогади, спомини, присвячені Н. Григор’єву та григор’євському повстансь кому рухові, за походженням можна умовно поділити на п’ять груп: а) спогади учасників повстанської боротьби; б) мемуари військових і політичних діячів українського визвольного руху; в) твори більшовиків – військових командирів, партійних, радянських діячів і активістів; г) мемуари керівників та учасників білогвардійського руху; д) спомини іноземних військових.

Мемуари учасників повстанського руху не лише містять часто маловідому інформацію, але й допомагають краще передати «дух» епохи. Як відомо, у григор’євському повстанському русі помітну роль відіграв Ю. Тютюнник (1891-1930). 1923 р., в результаті чекістської операції, його було виведено з Польщі на територію УСРР Поставлений перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, він вибрав співробі- тницгво [21, 510-553]. У 1923 р., або на початку 1924 р., ним була написана автобіографія, якою розкривалися питання, що були поставлені головою ДПУ УСРР В. Ба- лицьким. Зокрема автор вніс ясність у питання про його роль у григор’євському повстанні [22, 24-25].

Ю. Тютюнник стверджував, що прибув до Н. Гри- гор’єва з листом від одного з лідерів боротьбистів – М. Шинкаря. Уже після першого знайомства з Григо- р’євим на ст. Апостолово, той призначив Ю. Тютюнника начальником штабу своїх загонів, загальна кількість бійців яких доходила до 5 тис. Саме Ю. Тютюнник, за його словами, реорганізував повстанські загони в бригаду за штатами Червоної армії [22, 41-42]. Далі він дає характеристику Н. Григор’єву та його оточенню, методам керівництва військами, зокрема негативно відгукувався про комісара бригади Ратіна. Ю. Тютюнник вважав Н. Григор’єва аполітичною особою, приписував собі те, що той таки виступив «під українським прапором» [22, 42-44]. У спогадах, які Ю. Тютюнник написав пізніше (опубліковані 1925 р.), він більш нищівно відгукувався про свого колишнього командира. Він доводив, що потрапив до штабу військ Н. Григор’єва вимушено, адже «для переможної революційної боротьби необхідні були маси. Шлях до них лежав через “штаб отамана Григор’єва” з його спиртом, свининою, “славними хлопцями”, “Матільдою Василівною”. Треба було пити, – пив. Треба було підписати, – підписував... “Славу” залишив я за отаманом, собі ж взяв тяжку роботу фактичного керівництва боротьбою» [23, 216].

Один з рядових учасників повстанського руху, уродженець с. Цибулів (нині Монастирищенського р-ну Черкаської обл.) – М. Дорошенко (1899-1986), перебуваючи в еміграції, видав свої мемуари про повстанців 1918- 1921 рр. у Холодному Яру [24]. Частина його спогадів відведена отаману Н. Григор’єву. Автор стверджує, що повстання проти гетьмана П. Скоропадського Н. Григор’єв розпочав саме у Цибулеві, куди прибув з групою однодумців у листопаді 1918 р. М. Дорошенко, вказуючи на негативні моменти руху, закидав Н. Гри- гор’єву прагнення стати Головним Отаманом [24, 22- 41]. Загалом, у мемуарах військових і політичних діячів українського визвольного руху Н. Григор’єв та очолюваний ним рух згадуються, в основному, побіжно. Виняток складає праця І. Мазепи (1884-1952) «Україна в огні й бурі революції» – фундаментальне дослідженням мемуарно-археографічного характеру. В ній він згадував про різні етапи діяльності Н. Григор’єва – повстанського ватага, командира Червоної армії, керівника антибільшо вицького повстання [25].

Значну вагу для змалювання портрету Н. Гри- гор’єва мають спогади уродженця