Основні завдання реабілітації: психічна травма і травматичні події

Сенсорна інтеграція – як терапевтичний інструмент базується на теорії сенсорного інтегрування, розробленої Джин Айрес. Ця методика має на меті застосування контрольованого сенсорного сигналу для створення середовища, що допомагає дитині оволодіти адаптивною реакцією на сигнали навколишнього середовища. Сенсорна інтеграція широко використовується у дітей з органічними ураженнями нервової системи з метою поліпшення та розвитку перцептивної сфери, практичних навичок, корекції порушень емоційної сфери та поведінки.

 

 

Поняття “психологічна травма” не має чіткого визначення у вітчизняній літературі. Своє найбільше поширення поняття «психологічна травма» одержало в рамках теорії посттравматического розладу й виниклої наприкінці 80-х років кризової психології. Психологічна травма – переживання особливої взаємодії людини й навколишнього світу. Психологічна травма – переживання, потрясіння. Головний зміст психологічної травми є втрата віри в те, що життя організоване відповідно до порядку й піддається контролю.

Психічну травму можна визначити як хворобливу зміну у психічному житті людини, що виявляється в більш чи менш помітних і тривалих змінах функціонального стану, емоційного настрою, супроводжується більш-менш усвідомленими неприємними переживаннями, зміною поведінки, яка стає подекуди неадекватною ситуації. Про людину з «психічною травмою» кажуть – вона не в ладах з собою та навколишнім світом, вона не живе, а страждає.

Вперше психічний розлад як наслідок тяжкої травми був описаний у 1867 році англійським хірургом Джоном Еріксоном в праці «Залізничні та інші травми нервової системи», в якій наводилися деякі симптоми психічних розладів в осіб, які постраждали під час залізничних катастроф. Впродовж кількох тижнів після трагічної події потерпілі постійно відчували «душевний дискомфорт», в них були кошмарні сновидіння, тематично пов'язані з пережитою трагедією. Об'єктивно в них відзначали певні порушення пам'яті та здатності до концентрації уваги. Ці симптоми Дж. Еріксон намагався пояснити «молекулярним ураженням спинного мозку» і навіть запропонував термін «railwayocy spine» («залізничний спинний мозок»).

Майже через 20 років, в 1888 році німецьких невролог Герман Оппенгейм вперше використав термін «травматологічний невроз», який включив до назви своєї книги, в якій наголошував на емоційному аспекті психічної травми.

Швейцарський дослідник Е. Стрелінг проаналізувавши психічний стан жертв залізничних катастроф, дійшов до висновку, що провідним чинником в розвитку психічного розладу є емоційний шок, який притуплює резистентність нервової системи і стає засадовим для розвитку неврозу. Дослідник довів спільність закономірностей в механізмі розвитку психічних розладів у жертв залізничних катастроф та землетрусу в Італії (1908 р) : в обох випадках близько 25% потерпілих скаржилися на порушення сну, нав'язливі спогади й думки про пережите.

Пізніше Е. Кренелін виділяє травматичний невроз в окрему тематологічну одиницю загальної тематики психопатології. Харакетризуючи травматичний невроз, Е. Кренелін відзначає, що не лише після тяжких, але й після зовсім незначних нещасних випадків, навіть без будь-яких ушкоджень, можуть залишатися постійні, з часом навіть прогресуючі розлади. Найчастіше скарги про погіршення стану здоров'я (болі, труднощі при засинанні, в роботі) пов'язуються безпосередньо з наслідками нещасного випадку. Настрій хворих звичайно пригнічений, можливі прояви роздратування, плачу. Хворі не здатні до значних зусиль, швидко втомлюються. Їм важко сприймати нову інформацію і навіть пригадувати вже відоме, але про свої негаразди вони розповідають охоче, з усіма деталями.

Деякі автори, зокрема Р. Лефтон і В. Недерленд приходять до висновку, що стресові події виникають в тих, хто вижив після катастрофи, тривалі психічні порушення, які пояснюються процесом «асиміляції травматоичного досвіду». Дослідження психічного розвитку дітей, що народилися в Японії в 1945 р. і постраждали від наслідків ядерного бомбардування, проведені під керівництвом О. Тсузуні, виявили значні відмінності в їхньому фізичному і розумовому розвитку. У порівнянні з контрольною групою кількість олігофренів серед таких дітей зросла на 11%, хронічно хворих виявилося більше на 50%.

Аналізуючи проблему посттравматичного стресу, слід відзначити, що його викликають і інші чинники. Дослідники стресу застосовують поняття «синдром згвалтованих» (rape-trauma syndrom), визначаючи його як специфічний психосоматичний синдром, що спостерігається через певний час у третини потерпілих від насильства. В розвитку синдрому ці дослідники виокремлюють «гостру фазу дезорганізації» (desorganization phase), яка проявляється в дезорганізації поведінки (імпульсивні дії, стан шоку, страху, тривоги, звуження свідомості), емоційної сфери (прагнення власноручно покарати насильника, самозвинувачення, почуття провини тощо), в соматичних розладах, та «віддалену фазу реорганізації особистості та її поведінки» (reorganization process), що супроводжується втратою звичайної емоційності, «травмофобією» (в тому числі агаро- та клаустрофобіями тощо), вразливістю, розладами сну, зниженням сили лібідо.

При психічних розладах, віддалених в часі від екстремальної ситуації, що їх спричинила, найчастіше спостерігаються:

нав'язливі пригадування найнеприємніших епізодів, супроводжувані почуттями пригніченості, страху, соматичними розладами;

стан відчуження, почуття провини, втрата звичайних інтересів;

нічні кошмари, пов'язані з подіями;

підвищена збудливість, дратівливість, спроможна призвести до емоційного вибуху.

Наявність спільних симптомів при різних за походженням психічних травмах з однієї сторони і їх невідповідність жодній із загальновизнаної форм з іншої, виявила необхідність згрупувати їх в окремий синдром. М. Горвіц запропонував виділити їх під назвою «посттравматичний стрес» (РТSD), який можна визначити як «?? альну реакцію на ненормальну ситуацію».

Епідеміологічна оцінка поширеності РТSD, що грунтується на результатах психіатричних обстежень потерпілих внаслідок масштабних екстремальних ситуацій (катастроф, війн тощо), свідчить, що це захворювання може охопити від 15% до 40% потерпілих – залежно від рівня їхньої соцальної захищеності.

При стихійних лихах кількість осіб з симптомами посттравматичного розладу становить від 10% до 50% жертв. Так, серед мешканців Мехико Сіті після відомого катастрофічного землетрусу було виявлено 49-52% осіб з ознаками РТSD.

За даними Глезер (1981), у 30% потерпілих від повені симптоми психічного розладу спостерігалися через 4-5 років. Серед потерпілих вживання алкоголю зросло на 30%, а тютюнопаління – на 44%.

Що стосується дітей, то за даними Е. Деблінгера, посттравматичні стресові розлади спостерігалися у 6-20% потерпілих від сексуальної агресії; в 72 із 100 школярів, за даними К. Нідер, які перебували під обстрілом снайпера і були обстежені через 14 місяців після інциденту.

Узагальнення даних багатьох дослідників дозволило Дж. Халзеру дійти висновку, що кількість хворих на РТSD серед громадян США на 1987 рік (звичайний за кліькістю екстремальних подій) становить 1-2% всього населенння країни, тобто 2, 4 млн – 4, 8 млн чол. Скільки таких хворих на терені колишнього СРСР, зокрема в Україні, – можна лише здогадуватися.

На думку більшості дослідників РТSD, цей розлад психічної діяльності є наслідком екстраординарної психотравмуючої події (life stress ivent), яка перевищує адаптаційні можливості людини і супроводжується відчуттям страху, безпорадності. Психотравмуюча подія може стосуватися окремої людини (через смерть близького, згвалтування тощо), групи або всього населення (земля, війна). Певні психічні травми завжди виникають РТSD (тортури, знущання), інші – тільки в окремих випадках (значні пожежі, аварії на транспорті). Чим тривалішим є вплив травмуючої ситуації, тим більша ймовірність розвитку РТSD.

Масові лиха є найпоширенішою і найнебезпечнішою причиною виникнення РТSD. Слід зазначити, що більш тяжкі психологічні наслідки звичайно мають ті нещасні випадки, які є антропогенними, а не природними.

В розвитку посттравматичного стресового розладу провідну роль відіграють такі чинники:

непередбачуваність травмуючої дії (вибуху або стихійного лиха) ;

жорстокість, брутальне поводження терористів, злочинців;

тривалість напруження, наявність загрози для здоров'я і самого життя (хронічний страх) при перебуванні в контраційному таборі, на окупованій чи екологічно забрудненій території, в зоні воєнних дій;

почуття психічної та/або фізичної безпорадності, комплекс жертви;

виснаження, наявність захворювань, що виникли внаслідок лиха;

недостатній рівень соціального захисту потерпілих.

Перебування людини в ситуації хронічної психічної травми, викликаної переживанням психологічного й фізичного насилля в нелюдських, принизливих умовах життя, активізує здебільш діяльність несвідомих психічних захистів, бо розумові вже не під силу впоратися з осмисленням усього, що відбувається. Однак пролонгована їх дія, що продовжується й після виходу з травматичної ситуації, пояснюється, очевидно, перевантаженням свідомості нестерпними для людини спогадами. Це призводить до того, що ці спогади відокремлюються від свідомості, тобто дисоціюються, „аби потім у якийсь момент знову ожити чи як емоційний стан, чи як тілесний, чи у вигляді уявлень і образів, чи як інсценування певної поведінки”. Так, однією зі сторін пролонгованої дії дисоціативного захисту є сприйняття відносин „Я” – „Інший” у рамках дихотомічної моделі „жертва – переслідувач”. Причому цікаво, що ця „пара” звичайно співіснує в межах однієї особистості і за певних обставин відбувається зміна їх ролей. У дослідженні О. Кравцової, в якому розглядається роль симптому нав’язливого відтворення в уяві жертви сексуального насилля всього нею пережитого, показано, що в повторних переживаннях людина уявляє себе не в пасивній, а в активній ролі, і ця активність носить амбівалентний характер, будучи одночасно і захисною, і атакуючою.

Отже, одним з головних завдань психолога, що має справу з наслідками психічної травми (як гострої, так і хронічної), в тому, щоб допомогти людині усвідомити, що використовувані нею способи подолання травми неефективні, послабити неадаптивні процеси, що заважають відкрити доступ до ресурсів, які забезпечують адекватне психосоціальне функціонування, активізувати внутрішню активність особи, необхідну для розширення власного арсеналу способів конструктивного подолання травми.

 

 

Абрамова Г. С. Введение в практическую психологию. – М. : Международная педагогическая академия, 1994.

Бойко О. В. Охрана психического здоровья. – М. : Медицина, 2004.

Коробов М. В., Дворкин Э. А., Деденева Ж. Г., Шеломанова Т. Н. Организация и методика разработки индивидуальной программы реабилитации. – СПб: Нева, 1999.

Ранер К. Основы реабилитации. – М. : Знание, 1980.

Табачніков С. І., Горбань Є. М., Михайлов Б. В., Влох І. Й., Маркова М. В., Чугунов В. В. Актуальні проблеми соціально-реабілітаційної психіатрії в Україні // Медицинские исследования. -- 2001. – Т. 1, вып. 1.

Черкасова И. П. Организация реабилитации подростков в лечебно-профилактическом учреждении // Научное обозрение. – 2006.

Шакиро Н. Л. Социальная реабилитация личности инвалида // Реабилитация и мы: Сборник статей. – Иркутск, 2002.

Шибатаева Л. В. Программы психологической реабилитации школьников. – М. : Роспедагенство, 1996.