Особливості сім’ї, в якій виховується дитина з обмеженими можливостями

ворожість, що є наслідком конфлікту між інтелектуальним і емоційним сприйняттям дитини. Негативні переживання витісняються, змушуючи батьків ще більшою мірою почувати себе виннними. Амбівалентність підсилюється в тому випадку, коли батько залишає родину, оскільки жінка усвідомлює, що дитина є причиною трагедії її сімейного життя.

Почуття батьків при цьому є настільки хворобливими, а іноді й нестерпними, що їх послаблення можливе лише за допомогою захисних механізмів, які активуються в процесі подолання кризи. Одним з них є трансформація тривоги в гіперопіку. У результаті батьки одержують можливість "загладити" свою провину.

3. Гіперопіка як звичний стиль виховання.

До цього типу варто віднести родини, які важко розуміють зміни, що відбуваються з їх дитиною. Та поведінка, яка була розумною у більш ранній період життя, може перестати бути такою з часом внаслідок поліпшення стану дитини (завдяки медичній допомозі, віковим змінам або дії компенсаторних механізмів).

4. Гіперопіка як відхід батьків від вирішення особистісних проблем.

У цьому випадку мотив задоволення батьками власних психологічних потреб виявляється домінуючим у взаємодії з дітьми, хоча може і не усвідомлюватися ними. Зовні поведінка батьків може виглядати як турбота про дитину і відстоювання її інтересів. Насправді ж інвалідність дитини служить засобом, який дозволяє батькам усунутися від вирішення своїх власних проблем, а саме особистісної, професійної, сімейної або соціальної неспроможності. У певному змісті хвороба дитини стає "вигідною" родині. 

Матері можуть вживати енергійних заходів у пошуку засобів лікування дитини, приносити в жертву власну кар'єру або особисте життя, але ніколи не бувають задоволені досягнутим результатом і постійно шукають привід для посилення опіки, не даючи собі розслабитися. Будь-яке поліпшення стану дитини, а отже, і ріст її незалежності, означає для батьків необхідність звернути погляд на себе, на свої психологічні проблеми. Тому й відбувається постійна інвалідизація дитини, взаємодія батьків з дітьми набуває форми гіперопіки, а будь-які прояви дитячої незалежності не заохочуються. Часто родини такого типу воліють жити з дитиною, коли вона виросте, пояснюючи своє бажання тим, що "ніхто не зможе піклуватися про нього краще від нас”.

Отже, гіперопіка є домінуючою виховною стратегією серед родин з дітьми-інвалідами, що підтверджується також даними різноманітних досліджень: батьки прагнуть обмежити формальні контакти дітей з навколишнім світом «в інтересах дитини», віддаючи перевагу спеціальній школі і дитячому садку перед звичайними; бажають жити разом з дитиною, коли вона виросте; вважають, що пенсія і допомога повинні бути основним джерелом доходу дитини в майбутньому. Коло спілкування дитини-інваліда часто обмежене: 38% дітей спілкуються поза родиною не частіше 1-2 разів у тиждень; 19% не спілкуються з однолітками взагалі; 53% дітей не відвідують дитячий садок.

 Причини вибору саме такої стратегії визначаються взаємопосиленням мікро- і макрорівневих факторів. До перших відносяться психологічні особливості самих батьків і випробовуване ними почуття провини стосовно дитини. До других - соціокультурні традиції, які заохочують патерналістські, залежні відносини як спосіб здійснення контролю всередині соціуму.

Можна виділити наступні форми батьківської поведінки, які дозволяють класифікувати виховну стратегію родини з дитиною-інвалідом як гіперопіку:

• придушення самостійності;
• жертвування собою заради дитини;
• обмеження соціальних зв'язків.

За спостереженням І.Гофмана, чим пізніше дитина-інвалід зіштовхується з навколишнім світом, тим більш хворобливими будуть її переживання. Причому закономірність така, що більш сильний ступінь інвалідності дитини збільшує ймовірність переміщення її в спеціальну школу, атим самим віддаляється момент зіткнення із широким колом людей і підсилюються негативні переживання, коли це трапляється.

Отже, описані види стратегій гіперопіки тою чи іншою мірою закріплюють залежне положення дитини, сприяють її "інвалідизації" і обмежують можливості подолання стигматизуючого впливу оточення.

Сім’ї, які підтримують самостійність дитини, у свою чергу, можна розділити на два типи:

• інтернальні - ті, які пристосовуються до існуючих умов (у тому числі соціальних);
• екстернальні - ті, які намагаються змінити їх у відповідності зі своїми потребами.

Проаналізуємо особливості тих й інших сімей.

1. Інтернальна сім’я.

Батьки, як правило, адекватно оцінюють можливості дитини (на відміну від гіперопіки) і підтримують її незалежність. Однак раціональність, властива таким батькам у відносинах з власною дитиною, в області соціальних взаємодій поступається місцем емоціям. Хворобливість переживань, викликаних соціальними контактами, викликає різні типи реакцій батьків - від заперечення значимості навколишніх до агресивних нападок на них. Інтерв'ю з такими родителями виявляє принаймні дві теми, які викликають внутрішній опір; показником небажання думати про проблему стають формальні відповіді на питання.

Одна тема пов'язана з майбутнім дитини, а інша - з соціальними контактами, які стигматизують батьків. Е. Ярська-Смірнова, посилаючись на результати своїх досліджень, відзначає, що не тільки інваліду, але і всій його сім’ї приписуються певні конвенціональні атрибути. Почуття дискредитованості виявляється, зокрема, у характеристиках, які батьки дають реакціям навколишніх на дитину: "зайва цікавість", "глузування", "шушукання". Для зменшення хворобливості переживань, викликаних взаєминами з навколишніми, батьки підсвідомо знецінюють значимість цих відносин, переконуючи себе в неактуальності проблеми. 

У цілому сім’ї, які демонструють описані реакції, сприймають навколишній світ як далекий (хоча це часто не усвідомлюється родителями) і покладаються тільки на свої власні сили. Вони обирають шлях знецінення соціальних відносин і посилення внутрісімейних зв'язків як спосіб запобігання невпевненості і негативних очікувань від контактів з іншими.

Таке формирування персональної і соціальної ідентичності у дитини будуть певною мірою перекрученими за рахунок ігнорування батьками зворотного зв'язку від навколишніх. Крім того, у таких сім’ях, як правило, обмежене обговорення з дітьми питань, пов'язаних з їх хворобою і з відмінностями від інших, в основі чого лежить підсвідома тривога і побоювання батьків з приводу відносин з навколишнім світом.

Слід зазначити, що подібна стратегія рідше зустрічається в сільських родинах внаслідок більш близьких відносин з навколишніми. Як правило, дитина росте серед людей, які знають її з народження й сприймають не як абстрактного інваліда, а як конкретну людину, яка володіє певними достоїнствами і недоліками. Тим самим вирішення проблеми взаємин переходить на особистісний рівень.

2. Екстернальна сім’я.

Основною характерною рисою таких родин є проникні межі між сімейною системою і соціальним середовищем. Батьки активно взаємодіють з навколишнім світом, захищаючи інтереси як свої, так і дитини.

Ступінь виразності активності батьків у конкретних родинах може варіюватися від ситуативних реакцій до постійної діяльності в рамках громадських організацій інвалідів, але і ті, й інші родини поєднує впевненість у тому, що у дитини повинні бути рівні з іншими права і можливості. Батьки, як правило, мають високу самооцінку і не почувають себе винними в інвалідності дитини, звинувачуючи насамперед інших - як фахівців, так і родичів. Незважаючи на негативні висловлювання на адресу професіоналів, у цілому відношення батьків до навколишнього світу позитивне. Вони прагнуть забезпечити дитині широкі соціальні контакти: запрошують додому інших дітей, самі ходять у гості, проводять дозвілля в громадських місцях. При виникненні конфлікту з навколишні батьки активно захищають дитину, найчастіше не даючи їй можливості самостійно вирішувати проблеми взаємин. 

Нерідко батьки саме цього типу є ініціаторами створення суспільних рухів, об'єднань і фондів. Розуміючи зсередини проблеми сімей інвалідів, вони надають неоціненну допомогу іншим батькам, забезпечуючи їх інформацією, даючи психологічну підтримку і знаходячи джерела фінансування. Для таких батьків діяльність в ім'я дитини стає новим сенсом життя, вони залишають роботу, змінюють професію або цілком присвячують себе суспільній активності.

Для батьків розглянутого типу характерно внутрішнє прийняття факту інвалідності їх дитини. Переживши емоційний шок, вони конструктивно вирішують психологічно важку ситуацію, знаходячи новий шлях існування. Прийняття більшою мірою імовірно, коли в родині є ще одна, здорова дитина. Іноді трагедія, яка стала частиною життя батьків, набуває для них екзистенціального змісту, даючи неоціненний досвід пізнання справжніх цінностей.

Отже, описані родини характеризуються:

• позитивною Я-концепцією батьків, їх впевненістю у правоті власних дій;
• психологічним прийняттям дитини та її інвалідності;
• позитивним відношенням до навколишнього світу;
• активним відстоюванням інтересів дитини.

Така позиція батьків, безумовно, позначається на формуванні у дитини віри в себе, у свої можливості і у своє право бути повноцінним членом суспільства. Діти, як правило, мають із матір'ю однаковий рівень самооцінки. Батьки, які володіють високим рівнем самооцінки, передають дітям почуття впевненості, довіри, любові за допомогою механізмів зворотного зв'язку і ідентифікації дитини з позитивними рисами батьків. З іншого боку, властиве деяким батькам прагнення активно захищати дитину у взаємодії з навколишніми може утруднити її навчання самостійним і рефлексивним діям у сфері соціальних відносин.

В основі зневажливого відношення до дітей лежить нездатність батьків сприйняти реальність, що веде до заперечення хвороби або відмові від дитини - вираженій, коли дитину залишає один або обоє батьків, або прихованій, що приводить до ігнорування її основних потреб. Особливо варто виділити випадки використання інвалідності дитини в інтересах батьків. 

Загальним для всіх видів зневажливого відношення є наступне:

• внутрішнє неприйняття дитини і її хвороби;
• відношення до неї як до об'єкта;
• незадоволення її основних потреб.

Можна виділити дві причини такого відношення. Одна пов'язана з нездатністю батьків конструктивно перебороти кризу, викликану народженням хворої дитини (як правило, такі батьки мають негативну Я-концепцію). Інша - з девіантним характером самої родини, яка маніпулює інвалідністю дитини для одержання вигоди (матеріальної або психологічної).

Основною стратегією виховання в родинах з дітьми-інвалідами є гіперопіка. Дитина, яка росте в надмірно “рожевому” середовищі, обмежує свої соціальні контакти, формує неадекватний образа себе і навколишнього світу. У результаті зіткнення з дійсністю викликається криза і необхідність побудови нової ідентичності. Діти, які виросли в таких умовах, відчувають потребу в залежних відносинах і почувають невпевненість у своїх силах, нездатність справлятися з життєвими труднощами. Їх ідентичність може бути розмитою і нестійкою через різку невідповідність сімейної дійсності і реалій зовнішнього світу.

Зневажаюча стратегія виховання розвиває негативну Я-концепцію, яка не дозволяє дитині компенсувати недостатньо позитивну соціальну ідентичність за допомогою внутрішніх ресурсів і сприяє формуванню соціально деструктивних життєвих стратегій.

Стратегії виховання, які заохочують самостійність, практикуються батьками, які позитивно відносяться до навколишнього світу, мають позитивну Я-концепцію і зуміли прийняти й інтегрувати інвалідність дитини. 

Дитина, ідентифікуючись спочатку з батьками, одержує від них високу самооцінку, почуття впевненості, довіри до світу, здатність конструктивно розв'язувати виникаючі проблеми, що сприяє встановленню позитивної персональної ідентичності. Таким чином, діти, які виросли в родинах, що заохочують самостійність, мають більший потенціал адаптації до існуючих умов і зниження стигматизуючого впливу з боку суспільства за рахунок внутрішніх ресурсів позитивного відношення до себе і навколишнього світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Дементьева Н.Ф., Устинова Э.В. Роль и место социальных работников в обслуживании инвалидов. – Тюмень, 1995.
2. Теорії і методи соціальної роботи: Підручник/ За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. -К.: Академвидав, 2005.
3. Тюптя Л. І., Іванова Т.І. Соціальна робота: теорія і практика. - К., 2005.