Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації

нове законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов'язання виконали. Проблеми свободи совісті широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного мислення і філософії миру, що вимагали орієнтуватися на загальнолюдські пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребувало копіткої і глибокої науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали б сучасному процесу демократизації і формуванню громадянського суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним актом і відобразив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: найповніше використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження державно-церковних, суспільно-релігійних та міжособистних відносин; регламентування насамперед нерелігійних функцій церковних організацій та їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення суспільного статусу їх організацій; створення нової форми контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та повна відкритість і доступність цього законодавства; врахування підвищеної цікавості широких кіл громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів духовної культури – сакра-лізації і секуляризації.

Необхідно було зважити й на інші конструктивні положення: неухильно дотримуватися конституційних гарантій свободи совісті і не допускати її обмеження; засуджувати спроби використання релігії (і атеїзму) проти інтересів суспільства і особистості; не можна усувати церкву, яка виконує виключно релігійні функції, від тих складних проблем, що хвилюють паству, суспільство і людство; заборонити застосовувати адміністративний тиск для нав'язування матеріалістичних поглядів; регламентувати права на свободу висловлення і поширення релігійних і вільнодумних поглядів; передбачити гарантії, які б виключали будь-які форми переслідування за релігійні переконання і які б запобігали ображанню почуттів віруючих і невіруючих.

Ще один неабиякий факт впливав на законотворчий процес – запозичення досвіду регламентації релігійної свободи, зафіксованого у міжнародних правових актах, що дозволило розробити закон, в якому відбулася еволюція поглядів на свободу совісті як фундаментальну загальнолюдську цінність.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських об'єднань, рекомендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність до закону. Політика партій, масових рухів, громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій, соціальної, культурно-освітньої активності церкви та її взаємин з усіма ступенями державної влади і громадсько-політичними колами. Адже оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і матеріальних гарантій свободи совісті позитивно позначаються на активізації людського фактора у демократизації і гуманізації українського суспільства. Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагодження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру – плюралізму рівноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між солідарними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх новизною та змістом.

До першого розділу «Загальні положення» увійшло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визначено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свободу совісті, рівноправність громадян, окреслені принципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати основоположним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: «Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання». Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеїзму, сакрального і секулярного спричинило до внесення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного «або вести атеїстичну пропаганду» записали більш прийнятну тезу – «висловлювати релігійні або атеїстичні погляди». Наближаються до міжнародних правових стандартів і відповідні положення «Декларації прав і свобод людини» про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи.

Величезне навантаження має ст. 5 про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, де визначаються обов'язки обох сторін між собою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою та суспільством. У самій назві статті міститься істотне нововведення – вживаються два нероздільні поняття «церква» і «релігійні організації», які водночас є тотожними і трохи відмінними. Якщо церква може тлумачитись як соціально-демократичний інститут, то релігійні організації – це певне об'єднання одновірців якогось культу, віросповідання, конфесії, секти. До речі, більшість з них не називають себе церквою.

Тут же, на нашу думку, багато в чому здійснюється одне з головних завдань закону про подолання негативних наслідків старої державної політики щодо релігії, церкви та віруючих і атеїстів. Зокрема, маємо на увазі вирішення питання про так званий