Особливості впровадження та реалізації західних та вітчизняних моделей щодо підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями

У процесі організації та проведенні моніторингової діяльності ми враховували, що він за своєю суттю охоплює цілі програми, інформацію, що є у розпорядженні суб’єктів підтримки, зроблені прогнози, ухвалені рішення, корекцію соціально-педагогічної діяльності. Отже, моніторинг соціально-педагогічної підтримки – це не тільки виявлення відхилень від наміченої програми, але й наукова підстава для її перегляду та корекції. При його організації та проведенні ми враховували зауваження А.М. Новікова про те, що для отримання високого результату необхідно керуватися наступними принципами: об’єктивністю, а саме оцінювати досліджуване явище однозначно, не допускаючи суперечливих тлумачень і не орієнтуючись на особисті пристрасті; адекватністю, тобто оцінювати саме те, що необхідно оцінити; нейтральністю по відношенню до оцінюваного результату [7, 124].

При організації та проведенні моніторингу ми керувалися ще однією особливістю. Річ у тому, що процес фізичної та соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями об’єктивно носить дуже тривалий характер, а часто взагалі не може бути закінчений. Моніторинг, на відміну від інших форм спостереження, також припускає тривалість застосування. Моніторингова система за своєю природою лонгитюдна й розрахована на тривалі проміжки. Тільки так можна встановити приховані взаємозв’язки та взаємозалежності між явищами педагогічної дійсності, розкрити справжні причини успіхів і невдач, порівняти отриманий результат із прогнозованим і тим самим забезпечити реальну об’єктивну побудову індивідуальної траєкторії розвитку дитини з обмеженими функціональними можливостями. 

Механізм реалізації програми соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями представляє собою складний і надзвичайно мобільний організм, чутливий як до змін у державній політиці цього напрямку, так і до змін регіональних. В основі цього механізму лежить ряд концептуальних ідей, пов’язаних із усвідомленням параметрів ресурсного забезпечення такої підтримки. Найважливішою складовою частиною механізму реалізації педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями є організація і проведення моніторингу цього процесу.

 

 

Сучасна політика держави щодо людей з обмеженими функціональними можливостями – це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

До інвалідів у нашому суспільстві відносяться по-різному: одні – абсолютно байдужі до них, другі – жаліють їх, треті – активно допомагають їм. Крім того, існує стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами і прирікає її на повну ізоляцію.

Основною передумовою успішного вирішення даних проблем є державна політика щодо інвалідів. У зв‘язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення ними необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими функціональними можливостями додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча на даний момент ці діти відносяться до найбільш незахищеної категорії населення.

Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об‘єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров‘я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.[5, 65]

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів й дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров‘я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім‘ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:

- «Про освіту»;

- «Про державну допомогу сім‘ям з дітьми»;

- «Про фізичну культуру і спорт»;

- «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;

- «Про пенсійне забезпечення»;

- «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

- «Про благодійництво та благодійні організації»;

- «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України про охорону здоров‘я.

Основні положення соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.

Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також