Освіта як інституційний чинник інноваційного розвитку

Нові умови економічного розвитку України європейского напрямку, вимагають трансформації джерел економічного зростання по зразку високорозвинутих країн, що вимагає відповідного інституційного забезпечення. Реалії вітчизняних трансформаційних процесів заважає недосконалість інституцій, що відповідають змішаній економіці ринкового типу і адекватно представляють норми і стереотипи поведінки в сферах регулювання різних сфер життя і в тому числі освіти. Відтак дослідження освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку вітчизняної економіки є актуальним.

Даній проблематиці присвячено значну кількість наукових праць відомих вітчизняних та зарубіжних вчених: В. Андрущенка, Л. Л. Антонюк, Л. І. Антошкіної, Н. І. Верхоглядової, Ю. М. Бажала, В. Д. Базилевича, Р. Барро, Л. В. Беззубка, Г. Беккера, В. Я. Боброва, Дж. М. Бьюкенена, Т. Веблена, О. І. Волкова, А. С. Гальчинського, В. М. Гейця, А. П. Гречана, О. А. Грішнової, В. Громового, Б. М. Данилишина, М. П. Денисенка, Г. Ескувела, В. А. Жаміна, Е. Н. Жильцова, Ю. К. Зайцева, В. Іноземцева, О. В. Іншакова, Ф. Казеллі, І. С. Каленюк, Б. В. Корнейчука, С. Л. Костаняна, В. І. Куценка, Т. Ф. Ларіної, Ф. Лефорта, Дж. Лі, Д. С. Львова, І. Й. Малого, В. О. Мандибури, А. О. Маслова, О. М. Мельника, С. О. Михаця, Д. Норта, В. О. Огнев’юка, В. О. Поворозника, В. М. Полтеровича, А. М. Поручника, Ю. Г. Рубана, Б. С. Рябушкіна, В. С. Савчука, В. Є. Сафонової, В. П. Семиноженка, А. В. Сохецької, С. Г. Струмиліна, В. А. Студінського, Н. А. Хроменкова, К. Форбеса, К. Фрімена, Д. І. Чупрунова, А. Шаститко, Т. Шульца, Й. А. Шумпетера, В. П. Щетиніна, В. Д. Якубенка, О. Л. Яременка та ін. Проте у вітчизняній літературі усе ще відсутні комплексні дослідження особливостей функціонування освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку.

Метою даного дослідження є визначення основних закономірностей і проблем функціонування освіти в Україні, обґрунтування практичних рекомендацій щодо її формування з метою забезпечення сталого економічного зростання в ракурсі інституційног аспекту.

Проаналізувавши еволюцію теоретичних поглядів на роль освіти як одного з факторів економічного зростання встановлено, що тільки теорія запропонована Й. Шумпетером, ґрунтувалася на законах розвитку інноваційного процесу, який забезпечують підприємці-новатори. Вона спричинила перенесення акцентів у дослідженні джерел економічного зростання з фізичного до людського капіталу, що відображено у новітніх теоріях ендогенного економічного зростання, що отримало подальший розвиток у працях Г. Беккера, Т. Шульца, Я. Мінсера та ін. де людський капітал став самостійним предметом дослідження.

Спираючись на дослідження еволюції ендогенних теорій економічного зростання, ми дійшли висновку, що забезпечення інноваційного розвитку можливе лише за умови формування в країні економіки знань та суспільства знань. Тому суттєво зростає роль та вимоги до освіти, яка в сучасних умовах є головною складовою розвитку людського потенціалу, інституційно закріплює інноваційні знання у навчальному процесі.

Сучасна система освіти та її проблеми виходять далеко за межі економіки, відтак доцільним є використання інституційного підходу (інституційної парадигми), який передбачає вихід за межі економічного аналізу, спричиняючи необхідність вивчення економічних проблем освіти у їх взаємозв’язку з соціальними, політичними, етичними, правовими проблемами в процесі їх еволюції.

Освіта як інституція представляє собою стійку форму організації суспільного життя і господарської діяльності, яка охоплює сукупність об’єктів і суб’єктів (закладів і осіб), наділених владою і матеріальними засобами для реалізації певних норм та принципів, соціальних функцій і ролей, здійснення управління та соціального контролю, в процесі яких забезпечується навчання, виховання, розвиток і соціалізація особистості з наступним оволодінням нею професією, спеціальністю, кваліфікацією [1].

Вирішення проблем інституційного характеру у сфері освіти потребує застосування державної інституційної політики. Основною її метою є перехід до інноваційного розвитку освіти, що сприятиме інноваційному розвиткові економіки в цілому. Державна інституційна політика в галузі освіти має базуватися передовсім на таких принципах: делегування ініціативи, співробітництва, послаблення втручання держави та децентралізації. Основними функціями держави відносно сфери освіти є:

- законодавче визначення кола суб’єктів освітньої діяльності, а також її об’єктів і взаємовідносин між ними, інакше кажучи, правил, за якими здійснюється освітня діяльність;

- визначення стратегії розвитку освіти, детальна розробка національного освітнього законодавства, моніторинг та оцінка втілення його у практичну діяльність;

- заохочення, захист та охорона соціально та економічно доцільних форм освітньої діяльності, що здійснюються головним чином за допомогою регуляторних заходів переважно економічного характеру;

- управління системою освіти, забезпечення адекватної кількості закладів, підручників, вчителів, інфраструктури і т. ін. ;

- забезпечення належного фінансування освіти усіх типів і рівнів.

З огляду на існуючі тенденції, основними векторами трансформації системи вищої освіти України стали: відмова від державної монополії на вищу освіту, лібералізація системи управління вищою освітою, збільшення автономії університетів, становлення ВНЗ як активних суб’єктів ринку, децентралізація освітньої системи, зміцнення та розвиток європейсько-інтеграційної функції університетів та зростання соціально-економічних заохочень інтеграції університетів в європейський освітній простір. Започатковані реформи, зокрема приєднання до Болонського процесу, треба впроваджувати в реальність обережно з урахуванням, а не руйнуванням національних особливостей українського менталітету та сформованих правил і принципів української освіти, поєднуючи їх зі світовими, насамперед, європейськими стандартами освіти.

Визначення ефективності освіти на макрорівні стикається з низкою проблем, зокрема вітчизняні офіційні статистичні показники, а відтак і дослідження значною мірою не відповідають сучасним принципам макроекономічного рахівництва, оскільки враховують лише показники сфери матеріального виробництва, спираються на поділ суспільного виробництва на дві сфери, якого в Системі національних рахунків не існує. Також при обчисленні ефективності освіти не враховується зміна рівня цін, яка впливає на показник національного доходу [2].

В Україні макроекономічна ефективність освіти, оцінена через її вплив на приріст національного доходу, є доволі низькою і засвідчує про низький рівень інноваційності вітчизняної економіки, незатребуваність знань і освіти, котрі в свою чергу можуть слугувати економічному зростанню і підвищенню рівня економічного добробуту.

У результаті дослідження зроблено наступні висновки:

Результатом (продуктом) освіти є освітні послуги, які доволі різноманітні й мають низку специфічних властивостей, що ускладнює ринковий їх аналіз. Ключовим при цьому є характеристика освітньої послуги як змішаного блага, що зумовлює двоїстість ринку освітніх послуг – наявність приватного та державного секторів. Роль останнього видається більш вагомою, оскільки саме держава визначає пріоритетність розвитку галузі освіти.

Освіта як чинник інноваційного розвитку у взаємозв’язку з державою, наукою та бізнесом закладає основи національної інноваційної системи, формує людський капітал, інституційно закріплюючи інноваційні знання у навчальному процесі, надає потужний імпульс до розвитку та самовдосконалення всій економічній системі, що обумовлює безальтернативність вибору Україною інноваційного вектора.

Освіта як інституція представляє собою стійку форму організації суспільного життя і спільної господарської діяльності. В результаті дослідження встановлено, що найбільше інституційних конфліктів виникло в системі вітчизняної вищої освіти. Це зумовлює необхідність активної державної інституційної політики.

 

 

Бронська А. М. Освіта України як складова національної інноваційної системи / А. М. Бронська // Перспективи розвитку економіки України: теорія, методологія, практика: матеріали ХІV Міжнародної науково-практичної конференції, 26-27 травня 2009 р. – Луцьк, 2009. – С. 31-32.

Матвіїв М. Я. Стан ринку знань – причина економічної кризи в Україні / М. Я. Матвіїв // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації. – 2009. – № (35). – С. 19-23.