Педагогічні ідеї Г. Сковороди

 

Вступ

1. Погляди Г. С. Сковороди на особистісні засади виховання

2. Національно-трудовий аспект у системі педагогічних поглядів Г. Сковороди

3. Формування естетичних поглядів за взірцем філософа

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Є діячі, саме життя яких не менш цінне й повчальне, ніж їхні твори. Людство час від часу висуває велетів, спроможних дотримати повної відповідності між їхнім вченням і життям, між їхнім словом і ділом. Григорій Сковорода був не тільки геніальний мислитель, а й «геніальний характер, якого висунув із свого середовища український народ в один із найбільш тяжких періодів його історії».

Праця домашнім учителем, викладання у Переяславському та Харківському колегіумах залишили глибокий слід у його житті й творчості, дали змоги якнайяскравіше виявитися його педагогічному таланту. Із свідчень сучасників знаємо, що студенти любили Григорія Сковороду, охоче слухали його лекції. У своїх учнів він виховував любов до вітчизни, повагу до народу, чесність, працелюбність, зневагу до життєвих спокус, багатства, чинів, ввічливість, вдячність батькам, учителям і благодійникам, розвивав у них природні нахили, не нав'язував їм того, до чого вони не мали здібностей.

Педагогічні погляди Григорія Сковороди органічно втілені в літературній творчості, вони спираються на його філософію і пов'язані зі славетними сократівськими діалогами та етичними проблемами в Європі XVIII століття. Джерелом поглядів педагога-філософа були традиції народної педагогіки, народна мудрість, народні погляди на освіту та виховання. На освіту Сковорода дивився як на засіб виховання всього народу. Мандруючи по Україні, перебуваючи весь час серед простолюду, він заслужив собі славу народного вчителя.

Суспільний добробут, на думку філософа, в кінцевому результаті залежить від ступеня організації освіти. Навчання й виховання повинні стати загально-народними. Сковорода твердо переконаний: «виховання й убогим потрібне», він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. Будучи прихильником народного виховання, пропагуючи загальну освіту для всіх станів суспільства, Сковорода заперечував і висміював «мавпяче» великопанське виховання з його «шлунковою і череватою» філософією.

 

 

Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди – трудове виховання за принципом «спорідненості». Молодь у навчальному закладі не лише навчається, а й осмислює благородну мету власного життя, зокрема – застосовувати свої знання у «спорідненій» праці. Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними нахилами, пронизує всю педагогічну систему Сковороди, викладену у притчах, віршах, байках в епістолярній спадщині.

Людина виховується всім укладом суспільного буття, у процесі взаємостосунків особи й середовища, зокрема родинного, – така основна ідея педагогічної системи Сковороди. Осмислюючи все те, що її оточує, людина й виявляє свої моральні якості, поліпшує, збагачує їх. Це й є цілеспрямованістю в навчально-виховному процесі. Соціальний прогрес Сковорода ставив у залежність від духовних потенцій і здібностей людини.

Педагог-філософ розкрив значення природних задатків для формування знань і вмінь, потрібних для успішного виконання взятої на себе кожною людиною частки суспільної праці. На його думку, вчитель має виявляти нахили та можливості кожного учня та розвивати їх. Вчити людину треба того, до чого у неї природний нахил, що для неї передбачила «блаженная натура»: «Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову». Якщо хтось хоче вчити не по природі, хай пам'ятає прислів'я: «Вовка в плуг, а він в луг». Педагог має розкрити духовну природу учня – його здатність до певної діяльності, щоб сприяти самопізнанню, моральному вдосконаленню. Корисним для себе (і для суспільства) буде тільки той, хто пізнав свою природу. Тоді людина розуміє місію свого життя, роль і місце в житті, вона виробляє для себе спосіб життя, в основі якого має лежати «сродний труд» як вираження життєдіяльності й самоутвердження особи. Людина спроможна найти для себе певний вид корисної праці, а це є джерелом і основою людського щастя, переплетення інтересів особи й народу.

Сковорода відстоював принцип свідомого засвоєння знань. Він вважав, що знання потрібно здобувати не лише з книжок і пояснень учителя, а й з навколишньої дійсності, в спілкуванні з природою та в процесі практичної діяльності. Тільки тоді знання стають міцними й цінними, коли знаходять своє практичне застосування; як дидакт, він активно виступав проти схоластичного навчання, рішуче засуджуючи «зубрячку». Схоластичне навчання наш великий філософ вважав ідолопоклонством. Знання без добрих, високих намірів – не знання. Яка, мовляв, користь від іноземної мови без доброї, світлої думки?

Григорій Сковорода хотів бачити особистість активною: «Дерзай! Не бійся!», вірив у силу її духу: «Пізнаєш ти же в собі людину, і сила її безмежна», вважав творчість, пошук істини справді людським життям: «... Життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом». Він психологічно дуже тонко зауважив, що без здивування нема творчого пошуку («Шукати й дивуватися означає те ж саме»). Подив має бути супутником учня в навчанні, без нього нема творчості. Тільки емоційно підтримані знання формують цілісну особистість. Це дуже важливий момент у особистісно-зорієнтованому