Персоналії у встановленні психологічної вищої школи М.О. Максимовича

Таким чином, царська цензура, а згодом і радянські дослідники творчості М. Максимовича, прикметник “руський” прочитали як “російський”, а сам видавець, теорії якого на сучасному етапі обґрунтовано доведені, у своїх працях назви “руський”, “малоросійський”, південно-руський вживав як синоніми до слова “український”, рідше розуміючи під словосполученням “руська мова” усі східнослов’янські мови (українську, російську та білоруську). 

Важливість видавничої діяльності М. Максимовича в історико-філологічній галузі підкреслюється тим, що подібні видання були поодинокими, мало кого по-справжньому цікавив та хвилював і стан науки, і стан видавничої справи. У листі до С. Шевирьова М. Максимович, пропонуючи йому видати курс лекцій з “Історії словесності”, писав: “Так у Вас же написані лекції! Їй-Богу треба видати! Бачите самі: ніхто не видає після нас! 

Історіософське дослідження “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”. Задум висвітлити правдиву версію походження українців з’явився у М. Максимовича на початку 30-х років ХІХ століття. На той час проблеми історії України не були новими для М. Максимовича: він мав багатий запас історичних знань, що стало міцною базою для критичного аналізу і дозволило ученому робити свої серйозні висновки. 

Цікавим є питання про джерела, за якими М. Максимович вивчав історію України. Річ у тім, що тогочасна українська історіографія знаходилася у скрутному становищі, оскільки майже не існувало праць, які сучасники М. Максимовича могли використати у цій справі. Так, П. Клепацький, історик початку ХХ століття, серед таких джерел називає “Історію Русів” (“чудовий твір з погляду літературного, але дуже непевний історичний підручник”), “Історію Малой Росії” Д. Бантиш-Каменського та “Історію Малоросії” М. Маркевича [8, 80]. Але незадовільною була не лише кількісна сторона, а й якісна: у названих розвідках зустрічається дуже багато неточностей і вигадок, що М. Максимович зі своїм критичним мисленням дуже гарно розумів, тому основним джерелом у вивченні історії України він обрав для себе першоджерела (документи, архівні матеріали тощо). Таким чином, свою діяльність у царині історії учений проводив у двох напрямах: по-перше, вивчення першоджерел з історії України, по-друге, критичний аналіз існуючих історичних досліджень.

Основним етапом роботи редактора над книжковим виданням є структурування змістової частини. М. Максимович відпрацював таку структуру, яка відповідає типовій схемі для підручника: 

І. Зміст. 

ІІ. Передмова. 

ІІІ. Основний текст. 

Розглянемо кожну з означених частин. 

I. Зміст. 

Зміст розміщений на початку підручника, що відповідає вимогам до навчального видання, оскільки орієнтує читача в загальній проблематиці і в пошуку потрібної теми. 

II. Передмова. 

У передмові, написаній 1 грудня 1836 року, М. Максимович визначає новаторство своєї книги. “Пропоную увазі і суду читачів, – пише видавець, – дослідження про Русів і Варяг … за переказом про них Преподобного Нестора, яке я намагався узгоджувати з іншими нашими, особливо давніми, писаннями, і трактую цю проблему по-своєму, на відміну від інших, оскільки, за моїми дослідженнями, у жодного російського вченого до ХІХ століття не зустрічаємо думки, щоб Руси були Скандинавами. 

Отже, праця М. Максимовича, присвячена історії України, – це ґрунтовна розвідка, основним джерелом якої стали два списки “Повісті врем’яних літ” Нестора-літописця: Лаврентіївський та Іпатіївський. 

Тут же, у передмові, М. Максимович пропонує свою періодизацію історії України. Він виділяє чотири періоди, які у свою чергу діляться на відділи, і дає коротку характеристику кожному з них: 1. Період давній – від 60-х років ІХ століття до останньої чверті ХІІІ століття. 2. Період середній – кінець ХІІІ – ХVІІІ століття. 3. Період новий – ХVІІІ – перша чверть ХІХ століття. 4. Період новітній або сучасний. 

III. Основний текст розділений на такі структурні елементи: 

1. Розділ 1. Дослідження про Русів та Варягів. 2. Розділ 2. Післямова про різноманітність і єдність наукових точок зору про Русь. 3. Примітки. 4. Загальні примітки. 

Як бачимо, рубрикація основного тексту має свою специфіку, яка відрізняється від сучасної. Зупинимося детальніше на означених частинах підручника з метою розуміння позиції М. Максимовича як редактора. 

Розділ 1. Дослідження про Русів та Варягів. 

Це основна частина роботи, у якій послідовно викладаються результати дослідження М. Максимовича історії східних слов’ян. Стрижневим у роботі стало питання “від кого дісталось народові і мові нашій ім’я Русі, яке об’єднало собою східних слов’ян? І якщо це ім’я не було спільним для них здавна, то якому народу належало воно спочатку – слов’янському чи неслов’янському, і якому саме?”

М. Максимович дає чітку і досить сміливу на той час відповідь на окреслене запитання – “Київ (!) є матір’ю міст руських: звідси пішла Земля Руська, під руськими маючи на увазі українські, російські та білоруські міста Чернігів, Переяслав, Любеч, Ростов, Полоцьк та інші. Саме цей вислів (на підставі ототожнення понять “руський” і “російський”) згодом будуть перекручувати радянські дослідники творчості М. Максимовича, називаючи його “співцем братніх народів”. 

Розділ 2. Післямова про різноманітність і єдність наукових точок зору про Русь. У цьому розділі видавець не тільки аналізує погляди на походження Русі різних вчених (І. Болтіна, В. Татищева, М. Погодіна, М. Каченовського, Морошкіна), а й звертається до народних переказів, оскільки, за його словами, “іноді в повір’ях народних міститься більше істини, ніж у дослідженнях учених”. Зрозуміло, що він не наслідував сліпо ні перші, ні другі джерела, а критично, проте з належною увагою, до них ставився. Аналізуючи різні наукові дослідження, М. Максимович з толерантністю і повагою підходить до їх оцінки, зауважуючи певну правоту кожного з них. Однак, поряд з цим учений звертає увагу і на певні неточності, що зустрічаються у цих розвідках, які подекуди доведені до повного абсурду. “Ці думки, – зауважує видавець, – показують схожість Русі у одних з фінами, у других з болгарами, у третіх зі скандинавами і т.д. Але походити він них усіх – це неприродно за логічними законами! Якщо доводити, що і скандинави, і фіни, і болгари були русами, то і слід не русів створювати від них, а їх від русів, оскільки в такому випадку вони б називалися русами. 

На основі цих міркувань М. Максимович робить спробу узагальнити версії походження русів і вивести на їх основі загальну: названі племена мали з Руссю давні зв’язки, але пізніше розріднилися з нею, перейменувалися і виокремилися у різні племена. Виходячи з цього, М. Максимович пропонує свою попередню гіпотезу “про спорідненість Русі з іншими народами, …Русі як племені давнього і родоначальника для багатьох інших народів. 

Ця версія, яка по суті пропонує розглядати походження інших народів від українського, була занадто сміливою на той час, але уміло завуальованою під назвою “Русь”, яку царська цензура прочитала як “Росія”. 

Примітки (до ІІ розділу) та загальні примітки (до ІІІ розділу) – це свідчення започаткування М. Максимовичем, як вимогливого до себе редактора і видавця, традиції уточнювати і деталізувати матеріали, наведені у основних розділах. 

Книга М. Максимовича “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими” була однією з перших солідних за обсягом видань, надрукованих в університетській друкарні, тому вважаємо за необхідне коротко окреслити специфіку видання у ній книг викладачів університету, зокрема це стосується і М. Максимовича.

 

 

1. Максимович М.А. Собрание сочинений / М.А. Максимович. Том 1. Отдел исторический. - Киев: Тип. М.П. Фрица, 2004.

2. Максимович М.А. Собрание сочинений / М.А. Максимович. Том 2. Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. - Киев: Тип. М.П.Фрица, 2005.

3. Максимович М.А. Собрание сочинений / М.А. Максимович. Том 3. Языкознание. История словесности. - Киев: Тип. Керер, 2006.

4. Памяти М.А. Максимовича. - Киев: Типогр. Имп. ун-та св. Владимира Н.Т. Корчак-Новицкого, 2005.