Подолання психічної травми

Цього не відбувається при порушенні роботи мотиваційних структур, зокрема при дефіциті мотивації. А він тісно пов’язаний з дефіцитом регулятивних ресурсів особистості, що спричиняє виникнення так званої „мотивації уникнення”, яка включає механізми неконструктивноого (несвідомого) психологічного захисту. В результаті блокується здатність прогнозувати вірогідність, розриваються психологічні зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім, відбувається роздроблення життєвого шляху особистості.

Третій етап – антиципаційний. На цьому етапі, у випадку адекватної діяльності переживання на попередніх етапах, можуть формуватися своєрідні альтернативи й актуалізуватися когнітивні ресурси особистості, що допомагають активізувати механізми психологічної компенсації. Цього не відбувається в тому випадку, коли особливості антиципації не дозволяють особистості виконати необхідну внутрішню роботу, спрямовану на те, щоб упоратися з травмуючими переживаннями. В результаті вибору першого шляху поступово знижується гострота афективної симптоматики, розпочинається психічне відновлення особистості. Якщо ж обирається другий шлях, то з’являється психопатологічна або соматична симптоматика.

В. Менделевич вважає, що специфіка роботи механізмів антиципації особистості добре помітна вже на когнітивному етапі: люди з так званою „антиципаційною неспроможністю” у цей період піддаються набагато більшому ризику виникнення когнітивних порушень і збоїв у своєму розвитку. Чи варто говорити, що й у процесі наступного переживання травми адекватна когнітивна перебудова виявиться їм не під силу.

Четвертий етап – поведінковий. Завдання особистості в цей період – обрати стратегію поведінки в умовах травматичної зміни життєвої ситуації. На цьому етапі виробляються специфічні способи психологічної компенсації та включаються механізми самокорекції. У випадку їх неадекватності можлива поява як психосоматичних, так і психосоціальних порушень. До неадекватних стратегій поведінки належить, насамперед, виникнення типових невротичних реакцій і захисних механізмів дій – невротичних ритуалів, обмежувальних форм поведінки. Однією з таких деструктивних стратегій подолання є „лімітування поведінкової активності”. Головною характеристикою поведінки людини, що використовує її для подолання травми, стає стереотипність дій і вчинків, їх регламентованість, шаблонність, схематичність. Концепція „Я” і картина світу в цей період стають ригідними, жорстко фіксованими. Кожне життєве явище, подія здобувають раз і назавжди задану цінність і значимість, при цьому схематизується і тип реагування на них.

Вкрай руйнівною для розвитку людини є і так звана атитюдна стратегія. Вона припускає не тільки її неспроможність, але й небажання розпочинати будь-які конструктивні дії для нормалізації свого психологічного статусу. При використанні цієї стратегії перед особистістю відкривається широке поле для подолання травми за допомогою різних форм девіантної поведінки.

В основі неадекватних стратегій долаючої поведінки лежить дефіцит мотивації, що виражається насамперед у дефіциті ресурсів, необхідних для актуалізації „внутрішньої активності особистості, тобто процесів саморегуляції, спрямованих на оволодіння психотравмуючими переживаннями, усвідомлення та переробку негативних смислів, трансформацію смислових утворень особистості і пошук нових життєвих смислів, здатних внести позитивну орієнтацію в майбутнє”.

В результаті дефіциту внутрішньої активності адекватна діяльність переживання, що призводить до перетворення ціннісно-смислових змістів, активізації свідомості, перерозподілу психічних спонук і подолання травми, виявляється вкрай утрудненою, тому в дію включаються механізми неадекватного психологічного захисту, що регулюють негативні травматичні переживання на неусвідомлюваному рівні.

Роль захисних механізмів психіки в переживанні травми, у подоланні її, а також у виникненні проблем розвитку та функціонування посттравматичної особистості, є досить вагомою.

У дослідженнях, в яких порушуються питання психологічних захистів, можна помітити тенденцію до розподілу їх на дві умовні категорії: „конструктивні” (адекватні), які виводять людину на шлях психічного здоров’я та позитивного розвитку, і „неконструктивні” (неадекватні, або „неналагоджені” – у термінах С. Лафи, і „незрілі”, „примітивні” – у термінах О. Соколової та С. Ільїної), які ускладнюють розвиток, породжують порушення і проблеми.

Для першої групи (конструктивних захистів) характерна пріоритетна роль свідомості у здійсненні регулятивної діяльності. При цьому людина робить активні свідомі зусилля для переробки травматичного досвіду і пошуку нових смислів, спроможних обумовити позитивну орієнтацію в майбутнє. Для другої групи (неконструктивних захистів) характерна переважаюча активність несвідомих процесів. Знижуючи тимчасово душевний біль, вони обумовлюють викривлення картини травми, відтак утруднюють, а то й роблять неможливим її подолання.

Аналіз наукової літератури з проблем психічного захисту особистості дозволяє структурувати їх у вигляді так званої ієрархічної піраміди захисних механізмів психіки (з вершиною у вигляді шару конструктивних захистів та основою у вигляді найменш конструктивних (примітивних) :

1. Конструктивні (свідомі) психічні захисти.

2. Неконструктивні (несвідомі) психічні захисти, а серед них такі, як:

захисні механізми „вищого” рівня – витіснення, придушення, психічне стискування (анапсиоз) та його часткове вираження – емоційна глухота; до цього ж рівня можна віднести раціоналізацію, інтелектуалізацію, окремі види проекції, наприклад, атрибутивну, аутистичну, раціональну;

захисні механізми „нижчого” рівня – зокрема відхід у фантазії, релігійність, заперечення;

захисні механізми найнижчого рівня – так звані „примітивні” захисні механізми: знецінювання, ідеалізація, персоніфікація, проективна ідентифікація та дисоціація (розщеплення).

Слід зазначити, що „включення” як свідомих, так і несвідомих захистів може відбуватися на різних етапах переживання травми. Можна припустити, що особливу роль у збереженні особистості (передусім у момент травми і на початковому етапі її переживання) має діяльність несвідомих (неконструктивних) захистів. Наприклад, в ситуації психологічного і фізичного насилля, запобігти якому людина не в силах, включення такого захисного механізму, як дисоціація, у прямому розумінні допомагає їй зберегти себе. Єдність особистості в момент такої травми утримується шляхом відщеплення „Я” від власного тіла, в результаті чого настає ніби „заціпеніння”, „омертвіння”, „дереалізація” (відчуття нереальності того, що відбувається) і часткова амнезія. Однак фіксація неадекватного способу подолання травми, неможливість відмови від „примітивного” психологічного захисту призводить, зрештою, до серйозних психічних і особистісних порушень.

Цікаві дані стосовно функцій несвідомих захистів у подоланні травми отримано в дослідженнях О. Соколової та С. Ільїної. Вивчаючи психологічні особливості жінок-повій, вони з’ясували, що основними механізмами подолання травматичних обставин їхнього життя (а більшість з них зазнали сексуального насилля в дитинстві) є механізми розщеплення і проективної ідентифікації. Заслуговує на увагу, на нашу думку, те, що, як з’ясувалося, більшість піддослідних страждає пограничними особистісними розладами з вираженими порушеннями просторово-часового аспекту самоідентичності. Характерним для них (а іноді і єдино доступним) патерном поведінки і міжособистісних відносин є своєрідна „інфантильність, що має кокетливий, спокушальний характер” і „провокуюча безпорадність”, тобто „жертовний” стиль поведінки. Це багато в чому пояснює і їх „професію”, і властиві їм особистісні розлади. Ці дані дозволяють побачити за формами поведінки з відхиленнями трагедію особистості, яка не зуміла виробити адекватний спосіб подолання психотравми. Можна припустити, що пограничні особистісні розлади, характерні для цієї категорії девіантів, є не причиною, а результатом тривалого використання примітивних психічних захистів від нестерпних травматичних переживань.

Нормальність включення несвідомих захистів (у тому числі й примітивних) в аномальних умовах існування підтверджується багатьма даними. Можна припустити, що така захисна стратегія має загальнолюдський характер. Про це можна судити на підставі аналізу численних документальних джерел, що описують психічні переживання військовополонених. Так, В. Франкл, описуючи шокові реакції „аномальних переживань” у в’язнів концтаборів, викликаних жахом запроторення в концтабір, газовими камерами, близькістю смерті, відзначав, що тільки в результаті включення такого захисного механізму, як розщеплення особистості, в’язням вдавалося психічно зберегти себе в перші дні й тижні перебування в таборі. Дисоціативний захист допомагав усвідомити необхідність „підвести риску під усім колишнім життям”, і тоді відбувалася активація інших несвідомих захистів: наставало своєрідне емоційне „оніміння”, притуплення почуттів, зниження рівня афективного життя, внаслідок чого все, що відбувалося, доходило до свідомості лише в приглушеному вигляді.

Очевидно, перебування людини в ситуації хронічної психічної травми, викликаної переживанням психологічного й фізичного насилля в нелюдських, принизливих умовах життя, активізує здебільш діяльність несвідомих психічних захистів, бо розумові вже не під силу впоратися з осмисленням усього, що відбувається. Однак пролонгована їх дія, що продовжується й після виходу з травматичної ситуації, пояснюється, очевидно, перевантаженням свідомості нестерпними для людини спогадами. Це призводить до того, що ці спогади відокремлюються від свідомості, тобто дисоціюються, „аби потім у якийсь момент знову ожити чи як емоційний стан, чи як тілесний, чи у вигляді уявлень і образів, чи як інсценування певної поведінки”. Так, однією зі сторін пролонгованої дії дисоціативного захисту є сприйняття відносин „Я” – „Інший” у рамках дихотомічної моделі „жертва – переслідувач”. Причому цікаво, що ця „пара” звичайно співіснує в межах однієї особистості і за певних обставин відбувається зміна їх ролей. У дослідженні О. Кравцової, в якому розглядається роль симптому нав’язливого відтворення в уяві жертви сексуального насилля всього нею пережитого, показано, що в повторних переживаннях людина уявляє себе не в пасивній, а в активній ролі, і ця активність носить амбівалентний характер, будучи одночасно і захисною, і атакуючою.

Отже, одним з головних завдань психолога, що має справу з наслідками психічної травми (як гострої, так і хронічної), в тому, щоб допомогти людині:

усвідомити, що використовувані нею способи подолання травми неефективні;

послабити неадаптивні процеси, що заважають відкрити доступ до ресурсів, які забезпечують адекватне психосоціальне функціонування;

активізувати внутрішню активність особи, необхідну для розширення власного арсеналу способів конструктивного подолання травми.

 

 

Абрамова Г. С. Введение в практическую психологию. – М. : Международная педагогическая академия, 1994.

Болотов Д. М. Расстройства адаптации у лиц, переживших экстремальные ситуации, и их психотерапевтическая коррекция // Журнал психиатрии и медицинской психологии – 2004. – № 4 (14). – С. 130-133.

Болотов Д. М. Эффективность применения когнитивно-поведенческой психотерапии у пациентов с ПТСР // Український вісник психоневрології. – 2003. – Т. 11. – Вип. 2 (35). – С. 43-45.

Луппо С. Стратегії подолання психічної травми // Соціальна психологія. – 2004. – № 5.

Менделевич В. Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М. : „МЕДпресс”, 1998.

Основи загальної та медичної психології (практикум) / за ред. проф. І. С. Вітенка, проф.. О. С. Чабана. – Тернопіль: «Укрмедкнига», 2003.

Ранер К. Основы реабилитации. – М. : Знание, 1980.