Політична система України та її модернізація

З моменту проголошення незалежності політична система України починає реформуватися. Кардинально змінюється вектор розвитку держави, розпочинається процес конструювання демократичної політичної системи. Однак, на сьогоднішній час ми можемо констатувати той факт, що даний шлях для української держави виявився важким і довготривалим.

Проблемами вивченню політичної системи, загалом і України в тому числі, присвячено чимало праць українських і зарубіжних науковців. Серед вітчизняних можна виокремити роботи В. П. Горбатенка і Г. Зеленько. Однак, незважаючи на певну кількість робіт щодо питань модернізації політичної системи проблема достатньо не висвітлена, особливо це стосується держав посткомуністичного табору. Тому, дана проблема дослідження в нашій країні набуває великого значення.

В контексті даного дослідження важливо уточнити суть політичної системи і основне її призначення. «Політична система суспільства становить сукупність взаємозв’язаних і взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади і суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури».

Зарубіжний вчений Д. Істон виділяє дві основні функції призначення політичної системи у суспільстві:

розподіляти цінності у суспільстві;

переконувати громадян прийняти ці цінності як обов’язкові.

Загалом, політична теорія знає багато визначень і підходів до визначення поняття «політична система». Кожне з яких має своє обґрунтування і право на існування.

Демократичний процес модернізації в Україні розпочався на початку 90-х років. Однак на сьогоднішній час українська держава, в обличчі владних представників, ще повинна зробити багато кроків для справжньої демократичної модернізації політичної системи. Проблема реформування політичної системи українського суспільства впродовж останніх років стала пріоритетними напрямком діяльності як органів влади, так і громадсько-політичних об’єднань [3, с. 3]. Активно розвивається вивчення сутності понять політичної модернізації і демократизації.

Модернізація це не винахід ХХ століття. Її історія розпочинається з епохи Відродження і триває до тепер. Бажання руйнувати старі традиційні норми виникали у різні періоди нашої цивілізації, особливо у кризові періоди. Завдяки цьому процесу зароджують почуття власної гідності та самосвідомості людини, як особистості. Бажання в центрі уваги поставити людське «Я».

Україна не була винятком. Її історія рясніє фактами внутрішніх соціальних конфліктів, що виникли на ґрунті вимушених, навздогінних модернізацій, зумовлених здебільшого зовнішніми, а не внутрішніми чинниками. Внаслідок чого зміни в економіці, культурі, політиці і соціальній сфері доволі часто не відповідали одне одному [4, с. 44].

Реформи не завжди були динамічними, а основне -послідовними. У своїй книзі «Навздогінна модернізація»: досвід України та Польщі» Г. Зеленько зазаначає, що вітчизняну модернізацію можна типологізувати як неорганічну. Прикладом держав з неорганічним типом модернізації є Греція, Бразилія, Японія і ряд країн Центрально-Східної та Південної-Східної Європи. Для цих країн за висловом одного із засновників теорії модернізації Девіда Ептера «модернізація є свого роду надією на майбутнє» [4, с. 45]. Припускаємо, що і Україну можна віднести до данного типу.

Як правило вважається, що на першому місці у пострадянських країнах – це реформація застарівшої політичної системи, однак без відповідних економічних реформ становлення демократії не можливе. Економічна нестабільність не буде сприяти політичній стабільності. Населення в тяжкому економічно-соціальному становищі апріорі не підтримуватиме таку владу, яка не дбає про їхнє матеріальне благополуччя. Однак, одностайності стосовно пріоритетів модернізації серед політичних дослідників не має. Так, на думку В. Ткачук, у посткомуністичних державах політична модернізація є першочерговою, тому що в умовах неорганічного типу модернізації політична сфера домінує стосовно інших [5, с. 140].

Модернізація української політичної системи, передусім, це прагнення наблизитися до розвинутих країн світу. Вони стали певним орієнтиром до якого прагнули у ході перетворень. На думку автора, процес оновлення політичної системи України розпочався в кінці 80-х років, коли процес боротьби за незалежність союзних республік набув широкого розмаху. Модернізація, як правило, проводиться з використанням досвіду, накопиченого передовими країнами, при їх технологічній, політичній і фінансовій підтримці.

Коли Україна оголосила про свій новий статус незалежної держави з демократичним вектором розвитку, в майбутньому це давало певну гарантію фінансової підтримки молодій державі. У дусі вимог сучасності, це стало фактично закономірністю суспільного розвитку, коли практично всі новоутворенні держави обирають демократичну модернізацію політичної системи.

Процес української модернізації можна охарактеризувати такими рисами, як стихійність, цілеспрямованість, нелінійність. Стихійність означає перетворення в результаті історичних обставин і передумов (розпад СССР, столітнє прагнення до незалежності).

Цілеспрямованість – створення політичних партій та груп, що в результаті їхніх цілеспрямованих дій країна вступила в період економічної трансформації.

Нелінійність – результат модернізаційного процесу не обов’язково досягне бажаного вищого результату.

На думку Ш. Ейзенштадта, модернізація є зміною у напрямку формування ліберальних демократій західноєвропейського та північно-американського зразка [1, с. 41].

Підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що Україну як державу посткомуністичного типу, процес кардинальної зміни політичної системи обминути не міг. Оскільки відразу після проголошення незалежності був обраний протилежний напрямок розвитку попередній політичній системі. Хоча і модернізація виявилася затяжною, однак спостерігаються і позитивні результати в українському суспільстві. Це розвиток українського суспільства, прийняття демократичної Конституції, створення нових політичних інститутів і партій.

 

 

Горбатенко В. П. Парадигма модернізації / В. П. Горботенко // Нова політика. – 1998. – № 4. – С. 39-44.

Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід України та Польщі / Г. Зеленько. – К. : Критика, 2003. – 216 с.

Категоренко О. І. Трансформаційні та модернізацій аспекти політичної системи сучасної України: політологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23. 00. 02. «Політичні процеси та інститути» / О. І. Категоренко. – К., 2004. – 22 с.

Красильником В. А. Модернизация и Россия на пороге ХХІ века / В. А. Красильников // Вопросы философии. – 1997. – № 7. – С. 41-45.

Політологія: навчальний посібник / [Кузь О. М., Брунько П. В., Вихрова В. І. та ін. ]. – Х. : Вид. ХНЕУ, 2004. – 390 с.

Ткачук В. Політична еліта та політична модернізація / В. Ткачук // Укрнаїнська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Л. : Вид-во Нац. Ун-т. «Львів. політехніка», 2008. – С. 139-144.