Поняття і ознаки норми права

- є мірою свободи і справедливості;

- є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

- має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

Правова норма носить загальний характер. На відміну від команд, ірозпоряджень з конкретних питань, норма адресована не окремій особі, аколу осіб, що визначаються типовими ознаками. Вона розрахована нарегулювання не одиничного, окремого відносини, а виду суспільнихвідносин; дію правової норми розраховано на необмежену кількістьвипадків; вона продовжує діяти після реалізації в індивідуальнихвідносинах і в поведінці конкретних людей.

Право складається з нормативних установок як згустків людськихзнань. Юридична норма – це також нормативна установка, але певнимчином оформлена, тобто виражена в законодавстві. Нормативнаправова установка, отже, – елемент природного права, юридична норма – елемент позитивного права.

Ніяке державно-організоване суспільство не може обійтися безнорм права. Їх повне наукове визначення припускає з'ясування властивійнормі права специфічних ознак (властивостей).

Норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на суттєві риси поведінки, тобторозглядає його як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені, в текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими дореалізації. 1

Норма права – загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значенняне для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категоріїлюдей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних) учасниківконкретного виду суспільних відносин. Інакше кажучи, вона розрахована наневизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поводження припускає її неодноразову дію.

Абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності їїзмісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, щомістить цілком конкретне правило поведінки.

Таким чином, норма права регулює повторюваний вид суспільнихвідносин, тому що не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплюєвсі можливі індивідуальні випадки. У силу цього норма права – загальне ізагальнообов'язкове правило поведінки.

Зміст правової норми визначається об'єктивною природою того видусуспільних відносин, порядок які вона покликана. Воно формуєтьсяпід впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правовоїкультури, моральних і політичних установок, орієнтації держави іінших факторів.

Норма права – це загальне правило, яке вбирає в себе все багатствосоціального досвіду суспільства і держави, різноманіття особливого, індивідуального, окремого. Норма права є науковим, об'єктивнообгрунтованим розпорядженням – моделлю суспільних відносин, що відображаєінтереси суспільства в розвитку даного відношення.

Основними умовами, що дозволяють домагатися удосконалювання норм права, є:

точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

відповідність норм прававимогам моралі і правосвідомості;

дотримання вимог системності (несуперечності) і інших закономірностей діючої системи права вході прийняття нових норм;

облік в процесі нормотворчості загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.

 

 

«Структура правової норми – це її внутрішня побудова, яка характеризується наявністю в ній відносно автономних, але нерозривно пов’язаних одна з одною складових частин, що різняться за функціональною роллю».  

Структури (а їх декілька) у правовій нормі склалися історично, поступово та представляють велику соціальну цінність. Їх походження йде з давніх часів, з суспільств привласнюючої економіки і навіть з тих часів, коли людина ще як біологічне створіння, як й інші біологічні види, навчилася пов’язувати свою поведінку з результатами цієї поведінки, свої реакції на ті чи інші умови життєдіяльності закріплювати в колективному досвіді, в колективній свідомості по критеріям «прийнятно-неприйнятно».

Мононорми первісного суспільства будувались по цій схемі, і лише згодом «сприйнятно-несприйнятно» переросло у відносини по критеріям «можна-неможна» (право), «добре-погано», «добро-зло» (мораль).

З позиції філософії структура – це відносно самостійна і стійка єдність елементів, їх відносин і цілісності об’єкта, які забезпечують тотожність самому собі. Структура нерозривно зв’язана із системою. Характеристика об’єкта з позицій системи і структури дає суть системно структурного аналізу.

Філософське поняття структури потрібно ув’язати із специфікою правових явищ, з їх природою, змістом, соціальним призначенням і місцем в системі права.

Аналіз норми за структурою сприяє з’ясуванню смислу правила поведінки, що в ній міститься, а це, в свою чергу, допомагає правильній реалізації норми, зміцненню законності й правопорядку, тобто досягненню того, заради чого існує право.

Структура норми залежить від її характеру. До визначення структури можна підійти по-різному, залежно від того, яка це норма – норма-принцип, норма-дефініція, норма-правило поведінки, регулятивна норма чи охоронна норма, які є різновидами норми-правила поведінки.

Найбільш актуальною є проблема структури норми-правила поведінки.

Нормами, що містять безпосередні правила поведінки для конкретних (але не індивідуалізованих) суб’єктів в реальному суспільному житті є:

• норми-дозволяння;
• норми-приписи (зобов’язування) ;
• норми-заборони.

В теорії права докладно обґрунтовано дві різні концепції структури норми: двоелементна (двочленна, дволанкова) та триелементна (тричленна, три ланкова).

Для позначення структурних елементів норми права теорія права оперує такими поняттями: диспозиція, гіпотеза, санкція. Варто підкреслити, що незважаючи на те, що існують різні концепції структури, вони незмінно використовують у своїй побудові названі частини (елементи).

Диспозиція – центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб’єктивні права та