Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

120 руб. на рік. На початок ХХ ст. одноразова виплата за згоду на духовну службу у російській армії становила одну тисячу рублів. Також на початку ХІХ ст. військові пастирі отримали право на одноразову державну компенсацію обсягом від 100 до 500 руб. на випадок хвороби або «разорения неприятелем» майна. З 1831 р. священики або диякони, що прослужили у війську від 20 до 30 років, отримували пенсію, яка дорівнювала третині окладу, від 30 до 35 років – половину; той, хто віддав військовій службі понад 35 років мав право на пенсію, рівну повному окладові. З 1875 р. клірики домоглися участі в емеритурі військового відомства, де посада священика була прирівняна до чину майора29. Після смерті клірика пенсійне утримання зберігалося за його вдовою та дітьми30. В останні роки ХІХ ст. на військове духовенство поширилися: право користуватися відпустками зі збереженням утримання, пенсія по хворобі, лікування у санітарно-лікувальних станціях нарівні з офіцерами та цивільними службовцями військового відомства31. Від початку ХІХ ст. штатний розклад передбачав наявність у військового священика денщика. Загалом на 1914 р. на утримання духовенства Відомства протопресвітера армії і флоту державна скарбниця Російської імперії асигнувала 950 тис. руб. 32.

Крім православного кліру з кінця XVIII ст. штати військового відомства передбачали наявність духовенства інших християнських, а пізніше – і нехристиянських сповідань. Виняток складали лише старообрядці (єдиновірці). Попри велику кількість пастви, посада старообрядницького священика в армії не передбачалася. До 1913 р. єдиновірницькі священнослужителі у Росії не вважалися духовними особами, а воїни-старообрядці до кінця існування імперії не отримували офіцерських звань. Відповідно до указу від 27 серпня 1853 р. ієреї- старообрядці не мали права отримувати ордени за бойові звитяги. Вперше посади єдиновірницьких військових священнослужителів запровадив начальник морського штабу Верховного головнокомандувача наказом від 15 липня 1916 р. на Балтійському та Чорноморському флотах. Імператор Микола II затвердив цей наказ з резолюцією «не підлягає оголошенню»33. Говірно, їх закликали на військову службу таємно. Принаймні, такий висновок можна зробити, аналізуючи справу про нагороду священика-єдиновірця, що перебував при штабі армій Західного фронту, від 4 серпня 1916 р. орденом св. Анни III ступеня з мечами34. Неправославних та нехристиянських священнослужителів російської армії нагороджували за тими ж критеріями, що і православних.

Кількісний склад священнослужителів у російській армії визначався затвердженим військовим відомством штатним розкладом. У 1800 р. при полках несли церковну службу 140 осіб, у 1885 р. – 500, у 1913 р. – 766, а на кінець 1915 р. у лавах військового духовенства нараховувалося близько 2 тисяч ієреїв (приблизно 2% від загальної кількості священнослужителів імперії) 35. Що ж стосується вікового цензу, то на початок 1914 р. на службі у Відомстві протопресвітера перебували протоієреї у віці від 39 до 83 років; ієреї – від 25 до 74; диякони – від 21 до 66; псаломщики – від 20 до 56 років36. Загалом же, за спогадами протопресвітера Г. Шавельського, за роки Першої світової війни в армії відслужило від чотирьох до п’яти тисяч кліриків37. Однак, незважаючи на безупинне зростання чисельності пастирських кадрів, масштаби кампанії вимагали регулярного збільшення особового складу армії та формування нових частин і військо постійно відчувало дефіцит священнослужителів. За підрахунками А. Керсновського за час кампанії 1914-1918 рр. особовий склад (солдатів та офіцерів) піхотних полків повністю змінювався 6 разів, а іноді – 10 разів і більше. Через лейб-гвардії Гренадерський полк від серпня 1914 по серпень 1917 р. пройшло 11 повних особових складів; штат 48 піхотної дивізії повністю змінювався 12 разів. Новобранці не встигали отримати достатньої підготовки й це призвело до зміни обличчя армії: вона стала «озброєним народом»38. За таких обставин підтримання бойового духу військовиків покладалося повністю на священика. В інструкції для підлеглих Г. Шавельський писав, що за безперервної, а у деяких частинах майже повної зміни офіцерського корпусу саме духовенство залишається носієм полкових традицій, має найбільше засобів та часу для морального воїнського виховання і для підтримання бойового духу в частинах39.

Бойові втрати серед духовенства теж були досить значними: на весну 1917 р. від початкового кадрового складу Відомства протопресвітера в строю залишилося близько 10% кліриків. Решта вакансій заповнювалася за рахунок заклику єпархіальних кадрів, однак, повністю компенсувати втрати все ж не вдавалося. Г. Шавельський зазначав, що загалом в армії перебувало до 700 священно- і церковнослужителів постійного складу; близько 3000 закликаних з єпархій та 80 священно- і церковнослужителів морського духовенства. Попри це переважна більшість артилерійських бригад, саперних, залізничних батальйонів, новосформованих піхотних полків, санітарних загонів і шпиталів не мали власних священиків. На осінь 1917 р. половина посад від штатного складу проповідників при штабах армій також була вакантною41.

Що стосується місць служіння, то у ХУІІІ ст. у юрисдикції обер-священика перебували лише похідні церкви при полках. Протягом ХІХ ст. у підпорядкування протопресвітера армії і флоту постійно переходили стаціонарні культові споруди: при військових навчальних закладах, шпиталях, портах, фортецях та звичайні парафіяльні храми, які знаходилися на території, що приєднувалася до Російської імперії під час військової експансії. На 1914 р. їх кількість становила 671 храм. Престоли військових храмів освячувалися