Правові питання спадкування за заповітом

У зв’язку з цим автор вносить пропозицію доповнити ч. 2 ст. 13 Цивільного кодексу (ст. 34 Проекту Цивільного кодексу) вказівкою на те, що неповнолітній віком від 15 до 18 років має право заповідати гроші, джерелом яких є його особисті заробіток або стипендія, а також гонорари автора об’єктів інтелектуальної власності.

Що ж стосується громадян, які можуть бути обмежені судом у дієздатності (ч. 1ст. 15 ЦК), вони не можуть заповідати. Існуюче суб’єктивне право власності, яке містить у собі три повноваження: право володіння, право користування і право розпорядження – у результаті юридичної заборони, втіленій у ч. 1ст. 15 ЦК і відбитій у судовому рішенні, яке набрало чинності, передбачає юридичне зобов’язання особи, обмеженої у дієздатності у судовому порядку, утримуватися від здійснення дій щодо самостійного розпорядження майном, заробітком тощо. Ці дії мають здійснюватися тільки за згодою піклувальника. Тобто і заповіт цей громадянин складати не може.

Далі автор висвітлює питання про спадкоємців і поділяє точку зору, згідно з якою одним із спадкоємців може бути дитина (діти), яка (які) була (були) зачата (зачаті) за життя спадкодавця і народжена (народжені) після його смерті. Мова йде не про те, що дитина, яка ще не народилась, наділяється правоздатністю або будь-яким суб’єктивним правом. Закон передбачає лише охорону інтересів можливого спадкоємця, до того ж ніяких прав на майно або спадкування ще не народжена дитина не має. Захист її інтересів зведено до охорони її можливої долі при умові її народження, якщо ж дитина народжується, то вона не буде закликана до спадкування.

В законі не вирішене питання про наступництво осіб, які померли у одну і ту ж добу. Автор вважає, що у законодавство потрібно внести норму стосовно того, що особи визначаються померлими одночасно і не спадкують один після другого лише при неможливості встановити, хто з двох і більш осіб помер раніше. Між тим, автор визнає, що й сам спадкодавець-заповідач може розпорядитися долею майна на той випадок, якщо він помре одночасно з спадкоємцем.

Далі у підрозділі автор звертає увагу на спірні питання стосовно “негідних” спадкоємців, а також питань спеціальних додаткових розпоряджень, які можна включати у зміст заповіту. У першу чергу це стосується підпризначення спадкоємця. Автор робить висновок, що підпризначений спадкоємець призначається тільки на той випадок, якщо перший призначений спадкоємець не може стати спадкоємцем або з поважної причини (смерть), або якщо він цього не бажає. Бо основний спадкоємець, якщо він став наступником померлого, тільки сам має право розпоряджатися долею, тепер вже свого, майна, а спадкодавець заздалегідь не міг обмежити право спадкоємця стосовно розпорядження майном.

Спадкодавець може доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. Це теж належить до спеціальних додаткових розпоряджень. Автор вважає, що виконавцем заповіту може бути дієздатна фізична особа, яка не є спадкоємцем за заповітом. Інше вирішення цього питання відмінило б інститут виконання заповіту, бо згідно з ч. 1ст. 546 ЦК виконання заповіту покладається на призначених у ньому спадкоємців і спадкоємець, який закликається до спадкування за заповітом, збігся б з винонавцем заповіту.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, автор визнає, що поняття виконавець заповіту, його функції і взаємовідносини, які виникають між ним і спадкоємцями, не тотожні тим взаємовідносинам, які виникають між спадкоємцями і охоронцями (управителями) майна. Законодавство передбачає можливість існування одночасно двох порядків: коли спадок може переходити безпосередньо до спадкоємців, і тоді мова йде про універсальне наступництво, і коли спадок переходить не безпосередньо до спадкоємців, а спочатку опиняється у розпорядженні особи, яка визначається заповідачем і тоді він іменується “виконавцем заповіту”, або призначається державним нотаріусом (посадовою особою виконкому відповідної Ради народних депутатів) і тоді він іменується “охоронцем, ” “опікуном”, ”особою, що управляє майном”. У другому випадку вести мову про універсальне наступництво, на наш поглад, не можливо. Хоча всі вказані особи призначені управляти майном з метою охорони спадщини, але залежно від того, який порядок їх призначення буде застосований -однобічна угода-заповіт спадкоємця чи призначення державним нотаріусом- вони не тільки по-різному будуть іменуватися, а й коло цих осіб і їх функції будуть визначатися по-різному.

Автор не поділяє точки зору стосовно того, що призначити виконавців заповіту мають право самі спадкоємці. Дійсно, прийнявши спадок, вони стають власниками спадкового майна і можуть укладати угоди, правовою метою яких буде управління майном, погашення боргів, схов майна тощо. Але це не виконавці заповіту у суворому розумінні цього слова, бо призначити виконавця заповіту може тільки сам заповідач, інше означає зміну волі останнього вже після його смерті, а цього не можна робити. Безумовно, спадкоємець може доручити виконання будь-яких фактичних дій третій особі. Але ця особа буде представником спадкоємця (спадкоємців).

Автор не погоджується щодо спроби ввести відповідальність виконавця заповіту. По-перше, виконавець заповіту ставиться законодавцем у найгірше положення, ніж спадкоємець, який має право відмовитись від спадщини і це не породжує для нього ніяких