Предмет і об’єкт дослідження історичної географії та її місце в системі наук. Джерела та методика історико-географічних досліджень

 

Тема. Предмет і об’єкт дослідження історичної географії та її місце в системі наук

 

 

1. Актуальність історико-географічних досліджень
2. Визначення предмету представниками історичної науки
3. Визначення предмету представниками географічної науки. В 18 ст.
4. Місце ІГ в системі наук
5. Структура історичної географії
6. Основні національні школи історичної географії

 

 

Розуміння сучасних соціально-економічних відмінностей і регіональних проблем, визначення оптимальних перспективних напрямків розвитку суспільства вимагає вивчення генетичних основ формування території як цілісної системи: природа-населення-господарство-політична сфера-культура-релігія. Виключно покомпонентний аналіз історико-географічних передумов географічного середовища (зміна ландшафтів, формування господарства, систем розселення, державних кордонів), який використовувався як окремий розділ відповідних географічних дисциплін, обмежуючись лише останніми століттями, не може дати цілісної картини взаємозв’язаного розвитку всіх елементів середовища і їх просторового поєднання.

Розкрити генезис сучасних геосистем в сукупності складних взаємозв’язків і взаємовідносин, виявити місце географічного фактора в суспільних процесах під силу тільки цілісній науковій дисципліні. І саме історична географія як розділ наукового знання про загальні закономірності та особливості формування, розміщення і розвитку природно-територіальних і суспільно-територіальних систем протягом історичного часу, їх роль в суспільному поступі, в стані розв’язати такі проблеми. І тому активізація історико-географічних досліджень, яка спостерігається в сучасних умовах на всіх рівнях, є закономірним явищем.

Відображаючи динамічний вплив природного середовища на характер і територіальні особливості людської діяльності в різні періоди життя суспільства, історична географія є міцною зв’зуючою ланкою між природними і суспільними географічними науками. Актуальність цього курсу саме для України посилюється наявністю значних історико-культурних відмінностей в її межах, зумовлених частими територіально-політичними змінами в період недержавного життя українського народу та відсутністю достовірної інформації про формування етнічної та державної території, систем розселення, національного складу, що, в свою чергу, є предметом різних політичних спекуляцій і навіть територіальних претензій збоку інших держав.

Отже, історична географія – своєрідна погранична галузь знання – на протязі довгого часу розвивалась зусиллями географів і істориків, причому історичні тенденції в розвитку науки проявлялись більш виразно, ніж географічні. Зараз нам хотілося би підкреслити, що географічний підхід, що базується на методі діахронічного аналізу, найбільш відповідає проблемам вивчення навколишнього середовища.

На даному етапі розвитку географічної та історичної науки чітко вирізняють історичну географію та історію географії. Остання досліджує історію географічних відкриттів і подорожей, а також історію географічних ідей, історію уявлень людей минулого. Зовсім відмінним є предмет історичної географії, бо вона вивчає не історію географічної думки, а конкретну географію минулої історичної доби.

 

 

 Історики раніше від географів підійшли до думки вивчати історію природи у зв’язку з історією суспільства. І це не є випадковим. Історики 17-18 ст. були одночасно і географами, ось чому в історичних творах часто зустрічались відомості про лісистість, формування ярів, розвіюванні пісків й інших природних явищ. Звичайно сама постановка питання безумовно заслуговує того, щоб про неї говорити як про передумову розвитку історичної географії в її сучасному розумінні.

Історики перед географами завжди мали ту перевагу, що оперували обширним історичним матеріалом, який знайомив, зокрема, з історичними аспектами зміни природного середовища.

В цілому, історики в більшості випадків розглядають історичну географію як історичну галузь знання, зосереджуючи свою увагу в основному на соціально-економічних питаннях. Дослідження конкретної географії минулих епох рідко зачіпають питання фізичної географії. Історична географія являє собою систему взаємозв’язаних дисциплін. Розгляд поняття історико-географічного середовища як основного предмету вивчення науки заслуговує уваги. Зміст у використанні цього поняття полягає у виділенні ролі інтегрального дослідження системи організації господарства, населення, природного середовища для даної епохи і даної конкретної території.

Один із засновників російської історичної географії CM. Середонін у своєму курсі історичної географії Росії зауважив, що «предмет історичної географії --це вивчення взаємних стосунків природи і людини у минулому».

Своєрідну концепцію взаємозв’язків етносу і ландшафту розвиває Л. Н. Гумільов, який розглядає історичну географію як народознавство. Під етносом він розуміє стійкий колектив осіб, що протиставляють себе всім іншим колективам і такі що мають своєрідну в кожному випадку структуру. Етнос є, з однієї сторони, похідним від історичного процесу (етногенезу), а з другої через добування їжі (господарство) – пов’язаний з біоценозом того ландшафту, в якому він утворився. Гумільов розглядає історичну географію як науку “про післяльодовиковий ландшафт в динамічному стані, для якого етенос є індикатором”. Таким чином, історична географія в розумінні цього вченого – наука, що вивчає історію народів у зв'язку з історією природи. Особливо яскраво ця ідея виражена в його фундаментальній праці “Етногенез і біосфера Землі”.

 

 

 В 18 ст. історики одночасно були і географами. В кінці 19 ст. диференціація науки привела до розмежування галузей знань. Диференціація зачіпила і саму географію, в якій в подальшому сформувались 2 підсистеми – фізична і суспільна географія. При цьому суспільна географія зберегла певний зв’язок з історією, хоча би тому, що ці дисципліни відносяться до однієї системи суспільних наук. Наукові фізико-географічні школи вийшли з лона геології і біології, тобто природничих наук. Проте аналіз причинно-наслідкових зв’язків, генетичний підхід привели до необхідності “наводити мости” як між суспільною і