Предмет, методологія та завдання історії економіки та економічної думки

промислового перевороту. У період реставрації монархії Бурбонів (1815-1830 pp.) і Липневої монархії (1830-1848 pp.) промисловий переворот прискорився. Зростали темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 p. у бавовняній галузі працювало 116 тис. верстатів з 3, 5 млн веретен, у шовковій – 90 тис., з яких 2/3 знаходилися в Ліоні – центрі цієї галузі. Зріс обсяг металургійного виробництва. У 1846 p. половину чавуну та 2/3 заліза виплавляли з використанням кам'яного вугілля. Його добували 4, 4 млн т на рік, імпортували 2- 2, 5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному виробництвах, поліграфії. У 20-х рр. XIX ст. зародилося французьке машинобудування. Будували парові двигуни, машини для текстильної промисловості. Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції 1848-1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі промисловості: текстильну, металургійну, хімічну, гірничу машинобудування. В легкій промисловості понад половину прядильних веретен приводили в рух автоматичні машини або парові двигуни. Загальний обсяг промислової продукції за 1851-1865 pp. зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну – в 3, виплавлення сталі – у 8 разів. У промисловості і на транспорті кількість парових двигунів зросла з 7, 7 до 27, 8 тис. Протяжність залізниць досягла 17, 4 тис. км. Виникло об'єднання власників металургійних підприємств – «Коміте де Форж» (350 доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об'єдналися в 6 компаній. У 1855 p. в Парижі було організовано Всесвітню промислову виставку. Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2-4, в металургії – близько 20 робітниками. Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької, американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик. Світова економічна криза 1857 p., торговий договір з Великобританією (1860 p.), що зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий застій початку 60-х років також призводили до відставання французької промисловості. Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням- у 30- х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 p.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку. Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50-70-х рр. XIX ст. після революції 1848-1849 pp. Його темпи характеризують такі економічні показники: – продукція важкої промисловості, – виплавлення чавуну, – споживання бавовни зросли у 3 рази, – видобуток вугілля – у 4, – потужність парових двигунів – у 9 разів, – протяжність залізниць – у 3, 3 рази (19, 6 тис. км). – У 1861-1870 pp. випуск засобів виробництва збільшився на 23%, – засобів споживання – на 9%. Машинне виробництво перемогло. Внаслідок інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395 акціонерних компаній з капіталом у 2, 4 млрд марок. Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 p. імперії на чолі з пруським королівством. На початку 70-х рр. Німеччина стала аграрно-промисловою державою: – У промисловості було зайнято 1, 5 млн осіб. – Переважала легка промисловість (2/3 продукції). – Передовою була галузева структура важкої промисловості. З – начну роль відігравали ремесла і домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю важкої промисловості. 5. 3. Класична політична економія Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму. На зміну йому прийшла класична політична економія. Інтереси буржуазії – молодого, прогресивного класу – переміщуються із сфери обігу у сферу виробництва, ідеологія протекціонізму поступається місцем концепції економічного лібералізму, яка ґрунтується на принципах невтручання держави в економічні процеси. Згідно цієї концепції економічна роль уряду обмежується: 1) охороною закону і порядку; 2) національною обороною; 3) забезпеченням державою тих суспільних благ, які не входять у сферу інтересів приватного сектора (охорона здоров’я, екологія). Громадяни сплачують податки, держава гарантує сукупність економічних свобод: вільна конкуренція, вільне підприємництво, вільна торгівля, вільне ціноутворення. За таких умов назріла необхідність у формуванні нової економічної теорії, яка могла б теоретично узагальнити і пояснити нові економічні процеси. Таким чином, період кінця 17-поч. 18 ст. знаменується початком нової школи в політекономії, яка отримала назву “класичної” через істинно науковий характер багатьох її теоретичних розробок та методологічних положень, які лежать в основі і сучасних економічних теорій. Автором терміну “політична економія” вважається француз А. Монкретьєн (1615 р., “Трактат про політичну економію”, де остання визначалася як наука про ведення державного господарства). Класична політична економія – це напрям економічної думки кінця 17 – ІІ пол. 19 ст., представники якого розвінчали протекціоністські ідеї меркантилістів і заклали наукову базу методологічних і теоретичних досліджень ринкових економічних відносин. Головною особливістю напряму є пропаганда ідей “чистої” економічної теорії і доцільності повного “laissez faire”, тобто абсолютного невтручання держави у господарське життя і механізм економіки, яка здатна до саморегулювання. Найбільший внесок у формування і розвиток класичної школи зробили англійські і французькі вчені: У. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. -Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Ст.