Предмет, методологія та завдання історії економіки та економічної думки

Арабські Емірати успішно провели модернізацію і зробили крок з феодалізму прямо в постіндустріальне суспільство. Інші країни – Іран, Ірак, Лівія витратили доходи на мілітаризацію і залишилися відсталими. 9. 4. Неолібералізм Суспільно-економічні процеси поч. ХХ ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склалися в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиок суспільства. Неолібералізм виник в 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Але Велика депресія сприяла розвитку саме кейнсіанства. Тому впродовж майже двох десятиліть після Другої світової війни в економічній думці Заходу безперечно панувало кейнсіанство, чиї „рецепти” економічної політики давали досить вагомі результати. Але криза середини 70-х років стала одночасно і кризою кейнсіанської економічної доктрини, яка не змогла вчасно знайти відповідь на життєві проблеми. Розвинуті країни були вперше вражені „спадфляцією” – одночасний спад виробництва (як наслідок – високе безробіття) і інфляція. Такий варіант Кейнс не передбачав. Вирішення було знайдено в рамках неоліберального напряму, один з підрозділів якого – монетаризм – став „мейнстрімом” економічної теорії. Інше крило неолібералізму чудово себе зарекомендувало раніше, в ході здійснення „німецького економічного чуда”. Неоліберальна концепція грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки деякому втручанню держави в економіку. Тобто дежава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де її бракує. Найкраще виражає суть неолібералізму так зване „золоте правило” Ерхарда: „Конкуренція всюди, де можливо, регулювання там, де необхідно”. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за першорядну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур (державі відводиться роль „нічного сторожа”). Інакше: якщо кейнсіанство першочерговим вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм надає перевагу пасивному державному регулюванню. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, найвідоміші з них є наступні: німецький неолібералізм (ордолібералізм), лондонська школа, чиказька школа (монетаризм). Фрайбузька школа неолібералізму. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на неокласичні ідеї самоегулювання економіки з одного боку, та на менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви з іншого боку. Основоположником неоліберального напряму в німецькій економічній теорії вважають В. Ойкена, який є засновником фрайбурзької школи. Ойкен – видатний німецький вчений, економіст і соціальний мислитель, в 30- ті роки він був у відкритій опозиції до націонал-соціалізму. Ойкен є автором багатьох статей і праць. Найважливіші з них: „Основи національної економіки” (1940) і „Основні принципи економічної політики” (1950). До фрайбурзької школи належать також А. Мюллер-Армак, О. Рюстов, В. Репке. Саме Альфреду Мюллеру-Армаку належить авторство терміну „соціальне ринкове господарство”. Свої ідеї вчені, які представляли фрайбурзьку школу висвітлювали в щорічному альманасі „Ордо”, який почав виходити з 1948 року, тому часто німецький неолібералізм називають „ордолібералізм”. Саме теоретикам Західної Німеччини належить ідея сполучення (співіснування) принципу „свободи ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Таким чином представниками фрайбурзької школи була створена власна модель „соціального ринкового господарства”, яка грунтувалася на: – положенні Ойкена про те, що людському суспільству притаманні тільки два типи економіки: централізована (тоталітаризм) і вільне ринкове господарство; – ідеї поєднання цих типів економіки з переважанням одного з них в певних історичних умовах. Отже, складовими соціального ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Має місце не абсолютизація ринкових відносин. А свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Практично ідеї ордолібералізму раелізувалися в ході „реконструкції” вільного ринкового конкурентного порядку в післявоєнній Німеччині. Втілення цих ідей здійснилося в ході серії економічних реформ. Головною дійовою особою цих реформ був Л. Ерхард – видатний німецький громадський діяч, міністр економіки ФРН (з 1949 по 1963 рік), віце-канцлер і канцлер ФРН (з 1957по 1967). У своїх численних виступах і статтях Ерхард виступив не тільки як видатний практик, але й як теоретик переходу від зруйнованої „командної економіки” до соціально орієнтованого ринкового господарства. В різний час Ойкен та інші представники фрайбурзької школи були економічними консультантами Л. Ерхарда. Лондонська школа неолібералізму. Ф. Хайєк – продовжувач традицій австрійської економічної школи, глава лондонської школи неолібералізму, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки (разом з Г. Мюрдалем), присудженої за „піонерні роботи в області теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних і інституціональних явищ”. Отже, ознайомлюючись з його теоріями, слід звернути увагу, що вони у Хайєка мають двоїстий характер. З одного боку, деякі з праць присвячені аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку; в інших автор намагається дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написані, слідучи традиціям неокласики, другі перекликаються з ідеями історичної школи, інституціоналізму. Класичними вважаються його праці: „Грошова тероія і економічний цикл” (1933 р.), „Прибуток, процент та інвестиції” (1939), „Чиста теорія капіталу” (1941),