Претензії Московії, Молдови, Кримського ханства, Туреччини, Угорщини на українські землі в 14-15 столітті

Навесні 1491 р. вони поновили напади на польські володіння. Тепер їхнім ватажком був Андрій Барула. Загони Барули зайняли все Покуття, але їхній похід був придушений. Окремі напади буковинських селян на польські маєтки траплялися й 1492 р. Внаслідок тих подій у другій половині 1497 р. проти Молдавії було організовано великий польський похід.

Проте успіху він не досяг. У відповідь навесні 1498 р. Штефан ІІІ одночасно з турками й татарами спустошив Галичину й Поділля й окупував Покуття. Король Польщі не хотів миритися із втратою Покуття. Тож боротьба за землі тривала.

У 1509 р. польське військо вибило молдаван із Покуття, спустошило Буковину і спалило Чернівці. Одночасно на Молдавське князівство посилювався тиск із боку Туреччини, що, зрештою, призвело до його підкорення у 1538 р. Відтак і Буковина потрапила під владу Османської імперії та її ставлеників.

Протягом другої половини 15 ст. Московське царство перетворилося на могутню державу. Під владою Івана ІІІ було об’єднано всі північноруські землі. Молода держава прагнула нових територій. Тож від 80-х рр. 15 ст. розпочалися війни між Московією та Великим князівством Литовським.

Формально війну так і не було оголошено, проте прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього передостаннього десятиліття 15 ст., що дало дослідникам підстави називати ті події «дивною війною».

Війни та збройні сутички не вщухали й протягом перших десятиліть 16 ст. На початку 16 ст. кілька дрібних удільних князів Сіверщини за власним бажанням віддалися під владу держави Івана ІІІ, більшість же опинилась у складі Московського царства внаслідок збройних протистоянь.

Отож внаслідок воєнних дій 1500 – 1503 рр. до держави Івана ІІІ перейшли всі сіверські міста, зокрема, Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч.

Послідовно втілюючи загарбницьку політику, московський уряд 1507 р. розв’язав нову війну проти Великого князівства Литовського.

Під час кампанії 1514 р. московське військо захопило білоруський Смоленськ і рушило під Оршу – важливий стратегічний пункт на перетині торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно і Москвою.

Назустріч московитам вирушило 30-тисячне українсько-білорусько-литовське військо на чолі з князем Костянтином Острозьким. Основу 80 тис. московського війська становила кавалерія. Проте князь Костянтин діяв рішуче й розважливо. Він удався до військових хитрощів: зімітувавши відступ і завівши московитів у пастку під залп своєї артилерії, полководець здобув переконливу перемогу.

Сталося це 8 вересня 1514 р. Історики високо оцінюють значення битви під Оршею. Адже в надзвичайно складний історичний момент було збережено територіальну цілісність держави. Перемога піднесла моральний дух пригніченого попередніми поразками воїнів, а також перекреслила можливість союзу Московії з європейськими країнами.

Одначе перемога не поклала край протистоянню Великого князівства Литовського й Московії за українські землі.

До 1537 р. Велике князівство Литовське у війнах проти Московії поступово втратило майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину й Смоленськ.

 

 

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа (1687-1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи – одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії,

Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він (зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку