Проблематика сучасної української еліти в контексті соціально-політичного розвитку

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних;

суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її;

поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти «відкриті» для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас;

конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них;

політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами [2].

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта – це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу [2].

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

 

 

Причини суспільної неефективності сучасної української політичної еліти – не брак у неї знань та умінь, а те, що у неї немає необхідності враховувати інтереси суспільства. Необхідність врахування інтересів народу диктується або моральними принципами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Першої якості наша новоспечена буржуазія не має. Як і двох останніх. 87% теперішньої еліти – вихідці із сіл та маленьких міст [3]. Династії інтелігенції в Україні знищені як фізично, так і урбанізацією останніх радянських десятиліть. До того ж нині частина молодої еліти потихеньку залишає Україну, шукаючи кращих умов життя в інших країнах.

Досить цікавими (негативними) ознаками нашої еліти є набуття нею формальних ознак елітності: наукові ступені і звання, купівля «благородних» титулів, демонстративна релігійність, отримання політиками церковних нагород, членство у церковних комітетах. Це має бути, але за заслугами, а не купівлею чи тиском на відповідні структури. Така еліта творить суспільство за власними уподобаннями.

На думку об’єктивних аналітиків суспільно-політичних процесів, позитивні зміни настануть через життя одного покоління. Так, об’єктивні закони розвитку зроблять своє, але було б краще, якби скоріше ми це усвідомили. Тут є великий і відповідальний пласт роботи для наших науковців, ЗМІ та громадських інститутів українського суспільства, які вже виникають.

У парламенті репрезентація депутатами громадських інтересів не завжди є адекватною їхнім передвиборчим гаслам. Приблизно так можна охарактеризувати і політичні партії – середовище формування політичної еліти. Критики на адресу уряду, депутатів багато. Громадяни ж їх обирали. І вони повинні перед громадянами звітувати за виконання обіцяного. Проте у нас не вироблено механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством. І це найбільше шкодить суспільному розвиткові України. Ніхто ні за що не відповідає і ні про що не звітує перед народом. В Основному Законі (Конституції) не передбачено навіть звіту Президента держави за виконання передвиборчої програми наприкінці його каденції.

До певної міри немає цивілізованого сприйняття суспільством опозиції. Та й сама опозиція не виробила продуманої програми і тактики дій як політичного опонента правлячої еліти. Часто її дії спонтанні, тому народ не зовсім розуміє її. Не можуть чогось ґрунтовного взяти у неї урядові інститути і партії.

Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона нічого путящого поки що не запропонувала народові. Тільки гасла та галасливе протистояння.

Життя вимагає докорінної перебудови управлінських структур і створення дієздатного ядра – управлінської еліти, що нерозривно пов’язано з вирішенням таких питань:

прийняттям нової редакції Закону України «Про державну службу»;

вироблення підходів до формування механізмів виховання нової еліти;

викорінення формального, нетворчого підходу у проведенні конкурсного відбору на державну службу та роботи з її резервом;

зміцнення духовно-моральних засад еліти, виховання кожного урядовця в дусі високої громадянськості, патріотизму;

підвищення культури кадрових стосунків, розробка дійового механізму очищення еліти та її оточення від демагогів, кар’єристів та інших випадкових «елементів»;

дотримання гендерної рівноваги в урядових структурах [3].

Проблеми формування державницької психології сучасної еліти тісно пов’язані з проблемами формування і сучасної гуманітарно-технічної еліти та пошуком нових парадигм професійної освіти в цілому. Вони повинні враховувати особливості сучасного етапу культурно-історичного розвитку і реалій епохи українського державотворення. Йдеться про зміну характеру суспільного розвитку і типу цивілізації, способу зв’язку людини і природи, нові вимоги до підготовки робочої сили, матеріальних умов життя суспільства тощо. Мусимо йти в ногу із світом, а не збиватися на манівці.

Переворот у сучасних продуктивних силах призводить до того, що основу суспільного виробництва складає управлінська діяльність, а засобом такої праці стають знання та його технічний еквівалент – інформація. Необхідно за всіма параметрами працювати на утвердження європейських стандартів життя і творчості.

У системі пошуку шляхів стратегічного спрямування має бути і віднайдення нових форм взаємозв’язку між елітою і територіальною громадою. Це необхідно, зокрема, для вирішення завдань, пов’язаних з інтеграцією України в європейську спільноту та реалізацією ідеї сталого розвитку. Структура організації місцевої влади забезпечує право територіальної громади на участь у місцевому самоврядуванні. Воно повинно бути конструктивним і здійснюватися дуже серйозно, оскільки в іншому випадку у нас не сформується громадянське суспільство з його нормами і принципами. Не зможемо сформувати й психології державного народу – не будемо господарем на своїй землі.

Політичні партії (їх 96 на цей час) не здійснюють ефективного впливу на підвищення рівня життя народу України. Тому в різних виборчих перегонах вони схильні покладатися не на підтримку населення, а на адміністративний ресурс. А це обумовлює політичну пасивність народу, головні інтереси якого перебувають „поза політикою». Легальними суб’єктами політичного процесу можуть і повинні бути політичні партії та їхні лідери, інтелігенція, а не кримінально-кланові структури чи угруповання.

Свого часу В. Липинський і Д. Донцов визначили критерії відбору еліти, а саме:

сила духу (воля, віра в Україну, патріотизм) ;

інтелект (освіта, знання, досвід, компетентність, професіоналізм) ;

моральність (здатність у всьому бути для членів суспільства взірцем).

Спостерігаються у нас, на жаль, і певні негативні процеси, що свідчать про виродження реальної демократії, появу рис її імітації. Так, кожні вибори в Україні демонструють зростання негативних впливів на вільний вибір громадян, маніпулювання свідомістю, купівлю голосів та адміністративний тиск. Проглядається і деградація так званої «вуличної форми демократії». Вона перетворюється із специфічної форми добровільного і спонтанного висловлення протесту на засіб реалізації амбіцій окремих політичних лідерів шляхом «купівлі радикальної вуличної маси». Ці нові негативні феномени повинні вивчатися науковцями. Мисляча політична еліта мусить робити з цього висновки.

Виходячи із системної цілісності суспільства, серед основних пріоритетів реформування політичної системи можна виділити:

становлення якісно нової політичної системи, демонтаж застарілих політичних інститутів;

гармонізація взаємодії всіх складових частин політичної системи: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, громад;

чіткого визначення повноважень гілок влади та забезпечення їх взаємодії;

забезпечення принципу демократизму та прозорості у діяльності всіх органів державної влади і місцевого самоврядування;

забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства;

розвиток правової і політичної культури населення;

зміна технологій ділового спілкування, які нині використовуються у відносинах влада – народ, на гуманних, демократичних засадах [6].

Сьогодні на порядку денному створення таких умов, які б прискорили демократичні перетворення у політичній сфері, забезпечили ефективність державного управління в нових, ринкових умовах і таким чином змогли б припинити прогресуючий негативізм масової свідомості стосовно державної влади. Над цією проблемою слід серйозно думати урядові, партіям, громадянам. Тому важливою цінністю ідеології модернізації українського суспільства має стати визнання того, що економічне зростання повинно проводитися в інтересах усіх верств населення, а не сприяти матеріальному розшаруванню суспільства.

 

 

Формування еліти – дуже відповідальна справа, це дискурс загальнодержавного рівня. На вирішення її повинні працювати школи, вузи, урядові інститути.

Важливим завданням оновлення української управлінської еліти є підвищення рівня її громадянської компетентності. Про це, зокрема, йдеться в Концепції адміністративної реформи в Україні. Там наголошується, що потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на модернізацію адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу приймати рішення в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння державним і громадянським інтересам.

Нові складні завдання вирішити під силу лише меритократичній еліті, яка має право на критику „номенклатурної влади» через власну компетентність, конструктивізм, дієвість та уміння віднайти „своє» (українське) у світових цінностях. Меритократична еліта відкрита і вільна. Вона не є розпорядником матеріальних цінностей, а провадить дослідницьку та аналітичну роботу. Саме до цього ми повинні йти, коли говоримо про формування сучасної еліти взагалі. Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність. Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, їх вивершенням, розумом і сумлінням нації. Народжується елітарна особистість в муках праці, маючи для цього ще й «іскру Божу». Визначні вчені, політики, митці, письменники не могли б з’явитися там, де не було науки, політики, мистецтва. Велике значення у процесі формування еліти має процес соціокультурних стосунків, освіти, виховання, селекції, збереження, оновлення, відкритість суспільства та соціальна мобільність. Критерії відбору еліти теж мають існувати, інакше вона може набути кастової замкнутості та консерватизму.

 

 

Жданов І., Якименко Ю. Україна у ХХІ столітті: виклики для політичної еліти // Дзеркало тижня. – № 144. 15 лист. 2003.

Крюков О. Основні підходи до визначення концепції еліти в суспільно-політичній думці ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління. – 2004. – Вип. 4 (18).

Мальований М., Фролов М. Концептуальні засади еволюції української правлячої еліти // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 3.

Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // УЦПМ. – 2011. – № 1.

Толочко П. Політична еліта і народ у новій Україні. – Голос України, 31 травня 1997. – № 94.

Україна-2010. Моніторинг соціальних змін / За ред. д. ек. наук В. Ворони, д. соц. наук М. Шульги. – К. : Інститут соціології НАН України, 2010.