Проблеми формування компетенцій із суспільних дисциплін

                                                                                                                  Фурман Віра Костянтинівна

 

 

У сучасному світі важливим є вміння застосовувати теоретичні знання у реальному житті. Ще наприкінці 80-х років XX ст. експертами Міжнародної організації праці було введено поняття «компетентність» згідно з вимогами ринку праці щодо якостей, якими мають володіти випускники освітніх установ.

Компетентнісний підхід, як зазначено в Державних стандартах освіти та «Критеріях навчальних досягнень учнів», означає переорієнтацію з процесу навчання на його результат, у зміщенні акценту і накопичування нормативно визначених знань, умінь і навичок на формування й розвиток в учнів здатності практично діяти, застосовувати досвід успішних дій у конкретних ситуаціях. Згідно з визначенням О. Пометун, компетентнісний підхід – це спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особистості.

Дослідники Т. Волобуєва, І. Родигіна, Н. Бухлова у праці «Упровадження компетентнісно орієнтованого підходу в НВП» визначають компетенцію як готовність учня використовувати засвоєні знання, навчальні уміння та навички, а також способи діяльності в житті для розв'язання практичних та теоретичних завдань. Компетентність – це володіння людиною певними знаннями, компетенцією; компетентний (від лат. – відповідний, знаючий) – обізнаний у певній галузі. В освіті компетентність виступає як певний зв'язок двох видів діяльності учнів: сьогоднішньої – освітньої та майбутньої – практичної. Таким чином, сучасні стандарти життя вимагають від освіти сформувати в учнів здатність ефективно діяти за межами навчальних ситуацій, успішно розв'язувати в житті реальні проблеми.

Одна з головних цілей вивчення шкільного курсу історії – формування в учнів предметних компетентностей – хронологічної, просторової, інформаційної, мовленнєвої, логічної, аксіологічної.

Формування просторової компетентності учнів шляхом застосування картографічних джерел набуває першочергового значення, адже історія – предмет, у процесі вивчення якого події розглядаються і в просторі, і в часі.

Методиці роботи з картою на уроках історії присвячено багато досліджень. Так, за радянських часів цю проблему досліджували Л. І. Стражев, Ф. П. Коровкін, розробкою цих питань займаються й сучасні науковці. Праці О. І. Пометун присвячено формуванню в школярів просторової компетентності на уроках історії. Варто відмітити, що у дослідженнях О. Г. Фідрі, вчителя Рівненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №10, показано шляхи формування картографічних умінь та навичок. На державному рівні ряд вчителів-методистів займаються розробкою методики застосування карт у системі мультимедійних презентацій тощо.

Однак питання формування в учнів просторової компетентності шляхом використання картографічних джерел, зокрема й електронних, залишається недостатньо розробленим.

Просторова компетентність – знання, що на науковому рівні забезпечують розуміння простору як необмеженої протяжності, формують картографічні вміння та навички учнів і забезпечують психологічну готовність творчо та відповідально застосовувати здобуті знання та досвід у реальних ситуаціях. В основі будь-якої компетентності – науково-теоретичні знання (поняття, ідеї, закономірності, принципи, правила). Шляхом засвоєння теоретичного матеріалу відбувається формування картографічних умінь та навичок.

Просторова компетентність формується на базі знань учнів історичного простору, географічного середовища, історичної карти, історичної топоніміки та ін. Зазначена компетентність передбачає такі вміння та навички:

‒картоописові;

‒картометричні;

‒картоаналітичні.

Основним джерелом для формування просторової компетентності на уроках історії є історична карта. Робота з картою – це один із важливих аспектів навчання історії. Історична карта є умовно-графічною наочністю, а наочність завжди відігравала важливу роль у процесі засвоєння учнями знань. «Знати карту – це означає знати не тільки її умовну пунктуацію, її символіку, міста, кордони, ріки та ін., а й бачити за цими умовними знаками живу історичну діяльність, складність політичних, соціально-економічних і культурних взаємовідносин», – наголошував відомий радянський дидакт А. І. Стражев. Задача вчителя – переконати учнів, що карта – це засіб для більш свідомого сприйняття ними подій та явиш в історії.

Історичні карти поділяються на основні (оглядові) та додаткові (тематичні). Основні – це карти, що відображають усі важливі події та явища, які потрапили в певний хронологічний період. Додаткові -карти, що відображають вузькі, конкретні питання (війни, повстання тощо).

Карти мають таку структуру: назва; масштаб; легенда; картографічна сітка; елементи змісту. Історичні карти не мають реального зображення і не є ілюстраціями конкретних подій, вони лише фіксують місце, де вони відбувалися.

Функції карт різноманітні. Серед них дослідник В. Н. Темушев виділяє такі:

‒інформаційна -нанесення на карту певного набору історичних відомостей;

‒ілюстративна – фіксування основних подій та явиш на карті; карта надає можливості розкрити пенні історичні явища та процеси в динаміці;

‒виховна – формування просторового мислення, уявлень про місце рідної країнина світовій карті, її історію, події, що з нею пов'язані,. Вивчаючи історію України, учень повинен чітко уявляти місце батьківщини на карті.

Робота з картою потребує в учнів сформованих на певному рівні картографічних умінь та навичок. Картографічні уміння та навички – це вміння «читати» карту. Під час формування цих умінь та навичок виділяють два