Проблеми та перспективи розвитку судової влади в Україні

Нерозглянутими на кінець 2006 р. (без урахування справ, провадження в яких зупинено) залишилися 174, 2 тис. цивільних справ, або 13, 0% від загальної кількості справ, що перебували в провадженні судів (у 2005 р. – 10, 3%), та 29, 2 тисячі кримінальних справ, або 12, 6% (11, 9%) Зокрема, суди не розглянули 1, 7 тис. кримінальних справ стосовно 2, 5 тис осіб, які трималися під вартою понад 6 місяців, що на 3, 8% менше, ніж у 2005 р. [ 7]. 

Тривалий час критиці піддавався порядок обрання голів апеляційних судів загальними зборами суддів цього суду і важливо, що законодавці погодились з такою критикою, змінивши це в новому законі. 

Однак саме в питанні призначення суддів на адміністративні посади, зокрема голів місцевих та апеляційних судів і їх заступників, є ряд невирішених питань. 

Законодавці і розробники проекту закону не змогли знайти оптимального вирішення цієї проблеми в світлі демократизації судової влади та недопущення породження корпоративної судової системи в державі. 

Закон України «Про судоустрій України» передбачає призначення на посаду голів та заступників голів суду Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України. Пропозиції Голові Верховного Суду для призначення суддів на посади голів місцевих судів та їх заступників вносить голова апеляційного суду [ 2]. 

Тим самим, в судовій системі створюється чітка вертикаль підпорядкування голови місцевого суду голові апеляційного суду, а голови апеляційного суду – Голові Верховного Суду. Фактично судова система ототожнюється з такими правоохоронними органами, як прокуратура, МВС, СБУ та інші правоохоронні структури, що є недопустимим. 

Взявши європейський курс на проведення судової реформи, треба його дотримуватися. Судові системи багатьох європейських країн не знають подібного адміністрування судової системи. 

В іншому випадку є загроза перетворення судової системи із незалежної та демократичної в закриту, з чітким вертикальним підпорядкуванням, де воля керівника буде законом для низів. 

Фактично вищестояща судова ланка в особі її голови отримала можливість контролювати низові суди, як по суті розглянутих судових справ, що вона і має робити, так і адміністративне управління, що є несумісним в діяльності демократичної судової системи. 

У державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди прагнуть бачити в ньому не бюрократичну установу, повільну при розгляді і швидку на розправу, а реального гаранта їхніх прав та надійного захисника інтересів, яку б високу посаду не займав порушник, які б впливові зв’язки він не використовував. 

Конституція України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» [ 1]. 

На жаль, однієї цієї норми недостатньо. Необхідний сильний, всебічний судовий захист. Слабкий, неналежний захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість громадян, дискредитує саму ідею звертання за допомогою до суду. Але сильний захист здатний здійснювати тільки сильний, незалежний суд. Створення такого суду є головним завданням при проведенні судової реформи. Щоб виконати це завдання, необхідний комплекс заходів: політичних, правових, організаційних матеріальних. Успіх можуть гарантувати лише радикальні заходи, здійснювані в сукупності й одночасно. 

Гостро стоїть в Україні проблема з кадрами. Багато хто із суддів у своїй свідомості ще не «перевернув піраміду», в основі якої, у найнижчій її площині, завжди була маленька людина, що просить і схиляє голову, а на вершині царювали інтереси всемогутньої держави. Однак саме життя – не без допомоги демократичного законодавства – змушує змінювати колишню ієрархію цінностей. Серйозно коригується й система юридичної освіти. У судові кабінети приходять люди нової формації. Судді на практиці, за допомогою оновленого законодавства, вчаться працювати за незвичайних обставин, з незвичними для України юридичними явищами, зокрема із судом присяжних, апеляцією судових рішень, судовим контролем законодавчої та виконавчої влад. Та іншими новаціями. У результаті поступово формується інший за своєю ментальністю суддівський корпус, який має працювати в умовах реальної, а не примарної незалежності і тому брати на себе повноту відповідальності – і юридичної, й моральної. 

Після прийняття постанови «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007 року тривають дискусії пов'язані з питанням незалежності судів. Незалежність суду – не самоціль, а лише найперша і необхідна умова гідного виконання покладеної на нього функції. Якою є ця функція, чого саме чекають від суду, які масштаби його діяльності, це головні питання у дискусіях про судову владу. Якщо суду довірено лише розгляд цивільних і кримінальних справ, тобто те, що ми традиційно називаємо здійсненням правосуддя, то незалежність, звичайно, потрібна й тут – без неї наївно очікувати від суду об’єктивного й неупередженого вирішення долі обвинуваченого або спору між позивачем