Процеси модернізації економічного і соціального життя на початку ХХ ст. Зміни у повсякденному житті населення

На початку ХХ ст. російська меншина стала тут третьою за чисельністю національною групою, її представники обіймали в містах найважливіші адміністративні і громадські посади і були задіяні у сфері державного управління. Найбільш сталою виглядала питома вага польської національної меншини, яка наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. коливалася в межах 7, 6% – 11, 6%. Певні корективи в національний склад міського населення Волині внесла іноземна колонізація краю, що розпочалася з другої половини ХІХ ст., в результаті якої на початку ХХ ст. питома вага представників німецької та чеської меншини в сукупності не перевищувала 2%. Не маючи значного впливу на господарське та культурне життя волинських міст, вони зуміли внести у їх розвиток певні національні особливості.

Міська частка у промисловості Рівненщини губернії, залишаючись невисокою, демонструвала тенденцію до зростання. Якщо у 1848 р. сума випущеної продукції на міських підприємствах становила 7, 2% в загальному промисловому виробництві, то в 1905 р. вона досягла 17, 5%.

В містах простежувалася поглиблена спеціалізація галузей промисловості. Насамперед, міський характер мали тютюнове виробництво, миловаріння, виготовлення каретних екіпажів, почасти шкіряне виробництво, пивоваріння. Нна початку ХХ ст. починають розвиватися чавунно-ливарне, мідно-ливарне, механічне (машинобудівне) виробництво, а також промислова переробка хмелю, якою займалися чеські колоністи. На початку ХХ ст. у містах Рівненщини продовжували розвиватися деревообробна промисловість, а також виробництво, пов’язане з очисткою алкогольної продукції.

На початку ХХ ст. існували приватні шляхетські млини, причому два з них (С. К. Любомирського і Є. І. Стецького) були газогенераторними.

Іншою важливою галуззю промисловості по переробці сільськогосподарської продукції на Рівненщині було винокуріння. На початку ХХ ст. шляхетські винокурні заводи перебували у руках С. К. Любомирського (у с. Колоденка), М. Є. Михайлова-Малинського (на ст. Березно), В. І. Броель-Плятера (у фільварку Воробино), Ф. Радзивілла (у с. Шпанові).

Успішно розвивалось паперове виробництво, яке на початку ХХ ст. зосереджувалося у руках Б. Ю. Понінського-Валевського, який володів фабрикою у с. Моквин поблизу містечка Березного, проте особисто справами не займався, а здавав підприємство в оренду. Шляхтичі не втратили провідних позицій у цегляному виробництві (завод Є. Малинського в ур. Ляховичі), обробітку шкіри (завод Радзивіллів у с. Шпанів, Любомирських – у Рівному).

Таким чином, на початку ХХ ст. переважно власниками мануфактур були поміщики, зокрема з шляхетських родин. На той час більшість мануфактур були вотчинними з використанням праці кріпаків, але починали з’являтись і капіталістичні, із залученням у виробництві на них вільнонайманих працівників. Реформа 1861 р., скасувавши кріпосне право, відкрила широкий простір для подальшого розвитку капіталістичної мануфактури. Вотчинна мануфактура після реформи занепала, а капіталістична поступово переросла в капіталістичну фабрику.

Шляхта сприяла розвитку сільського господарства, виникненню мануфактур, а згодом і заводів на території тогочасної Рівненщини. Відтак об’єктивною необхідністю було існування торгівлі, особливо у період розвитку капіталістичних відносин.

Власники населених пунктів Рівненщини піклувалися про розвиток торгівлі у своїх володіннях, зокрема, це виявлялося у наданні пільг торговому населенню, виклопотанні привілеїв на проведення ярмарків.

Ярмарки проводилися у таких приватних селах і містечках Рівненського повіту, як у Рівному (7 щорічно), Березному (з 1843 р. – 12 одноденних ярмарків щорічно, а протягом 20-х років ХХ ст. – 9), Тучині (10), Висоцьку (5), у Великих Межиричах (на початку ХХ ст. великі ярмарки відбувалися 20 разів на рік).

Оскільки Рівненщина спеціалізувалася на сільському господарстві, то і основна маса товарів, що надходила на ринок, була сільськогосподарською. Значне, якщо не найголовніше, місце в торгівельному обороті займали злакові культури. Жваво здійснювалася торгівля деревиною.

Роздрібну торгівлю алкоголем здійснювали питейні будинки різних найменувань. Власниками більшості „питійних закладів” була значна частина шляхти Рівненщини, зокрема Любомирські, Радзивілли, Валевські, Прушинські, Зеленські, Чарторийські, Малинські, Четвертинські.

Таким чином, шляхта Рівненщини до початку ХХ ст., здійснюючи господарську діяльність, сприяла веденню сільського господарства, розвитку промисловості, активізації торгівлі у краї. Але її місце у цих процесах визначалося не лише суб’єктивними причинами (власним баченням свого місця у економічному житті регіону), але і об’єктивними, які полягали у зміні форм господарювання та зародженні і поширенні капіталістичних відносин у суспільстві. Господарства шляхтичів під впливом цих тенденцій поступово переорієнтовувалися з вотчинних натуральних на капіталістичні. Із зростанням попиту на пшеницю та цукровий буряк польські землевласники розширили площі, зайняті цими культурами. У зв’язку з проведенням селянської реформи поступово у маєтках і на підприємствах шляхтичів до праці залучалися наймані робітники. З метою полегшення збуту товарів власних господарств та отримання коштів селянами для сплати грошових повинностей шляхтичі сприяли розвитку торгівлі у маєтках.

Впродовж перших 25 років ХХ ст. найвищі показники промислового розвитку демонстрували Рівне і Дубно. Динамічніше промисловість розвивалася у містечках (Радзивилів, Корець), які за економічними ознаками можна було вважати містами.

Досвід створення перших акціонерних товариств у містах Рівненщини (акціонерного портланд-цементного заводу “Волинь” у Здолбунові та акціонерного товариства парового пивоварного заводу “Бергшлос” в Рівному) засвідчив ефективність об’єднання індивідуальних капіталів і спрямування їх на розвиток промисловості.

Слабко розвинута фабрично-заводська промисловість так і не витіснила в містах ремісничого дрібнотоварного виробництва, яке продовжувало задовольняти зростаючі повсякденні потреби міських жителів. Частка міських ремісників в загальній кількості ремісничого населення губернії залишалася незмінною – в межах 25%.

У розвитку економіки рівненських міст у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. продовжувала зберігати провідні позиції торгівля. Розширення базарної форми торгівлі засвідчене зростанням кількості базарних днів, а також торгових площ у містах. Продовжували утримувати міцні позиції в торгівлі сільськогосподарською сировиною, ремісничими та мануфактурними виробами роздрібні одноденні ярмарки. Водночас зростала чисельність гуртових багатоденних ярмарків.

На початку ХХ ст. для Рівного стає характерною поява нових форм постійної торгівлі – гастрономів і універмагів, торговельних фірм і домів, сільськогосподарських виставок. Прискорене зростання Рівного як важливого торгового центру Волині спонукало царський уряд у 1910 р. відкрити тут товарну біржу – другу після Києва на Правобережній Україні. Цілеспрямований потік товарообігу між поліською та лісостеповою частинами Волинської губернії дозволив тісніше їх об’єднати у єдине економічне ціле, а торговельні зв’язки волинських міст з іншими регіонами України внесли свій вклад у формування всеукраїнського ринку.

Через відсутність розгалуженої мережі як державних фінансових, так і комерційних установ, найбільш вагому роль в містах відігравали товариства взаємного кредиту, яких у 1912 р. нараховувалося 24. І хоча більша частина таких товариств мала незначні оборотні кошти, в цілому їх діяльність сприяла зростанню торгово-промислової активності як міських жителів, так і сільського населення. Однак потреба в дрібному кредитуванні значної частини торговельно-ремісничого населення міст продовжувала залишатися актуальною.

Разом із загальним економічним піднесенням, у розвитку Рівненщини важливим чинником виступали інституції міського громадського управління. У діяльності виборних органів міської влади в другій половині на початку ХХ ст. значне місце займала робота по формуванню міських бюджетів. Доходні статті міських бюджетів складали грошові збори з купецьких капіталів і промислових свідоцтв, з трактирних закладів, харчівень і постоялих дворів, клеймування ваг, а також непрямих податків. Важливими джерелами доходів міст була громадська нерухома власність, а також оціночний збір з нерухомого майна мешканців міст.

Водночас на міста були покладені обов’язкові витрати загальнодержавного характеру: утримання урядових закладів, міської поліції, пожежних команд, забезпечення військових на постої житлом тощо. Головною статтею витрат було утримання міських управлінь, яке поглинало майже половину бюджетних коштів. Обмежені джерела фінансування міст та їх не завжди раціональне використання не дозволяли міській владі належним чином вирішувати питання благоустрою, розвитку народної освіти, благодійної діяльності тощо.

На початку ХХ ст. великого значення набуває ініціатива і підприємливість самої міської влади, в результаті чого в містах Рівненщини з’являються промислові і соціальні об’єкти, здатні задовольняти нагальні потреби жителів і бути прибутковими для міст.

Стан розвитку міст Рівнещини початку ХХ ст. в значній мірі характеризує рівень міського господарства, комплекс служб для забезпечення городян впорядкованими шляхами сполучення, транспортом, водопостачанням, освітленням, зв’язком тощо. Однак позитивні зрушення починають спостерігатися лише на рубежі ХІХ – ХХ ст., коли традиційний спосіб освітлення міських вулиць і площ гасовими ліхтарями все відчутніше витіснялося електричним. До 1914 р. перевагами електричного освітлення вже користувалися 2 міста: Рівне і Дубно. Впродовж початку ХХ ст. основним видом міського транспорту у містах був гужовий. На початку ХХ ст. з’являються механічні засоби пересування – мотоциклети, автомобілі. У Рівному була споруджена парова водокачка. Поява телеграфного, а згодом телефонного зв’язку дозволила мешканцям міст швидше орієнтуватися на товарному ринку всієї губернії.

Забудова міст в другій половині на початку ХХ ст. здійснювалася прискореними темпами. Різноманітність містобудівельної практики найбільш яскраво проявлялася в Рівному. В цей час і в інших містах з’являється все більше громадських і адміністративних будівель, комплексів військових і складських приміщень тощо. Однак темпи їх забудови насамперед визначало житлове будівництво, бурхливий ріст якого припав на початок ХХ ст.

На кошти громадськості в багатьох містах на початку ХХ ст. діяли товариства допомоги бідним, при яких відкривалися громадські їдальні, чайні, притулки, будинки працелюбства, лікарні, амбулаторії тощо.

Міста відігравали також значну роль у розвитку освіти. Саме тут концентрувалися навчальні заклади різних типів, які обслуговували потреби не лише міських жителів, а й населення повітів. Їх фінансування організовувалося за рахунок держави, міської влади, приватних надходжень, а також плати за навчання. Продовжувала зберігати традиційну систему освітянських закладів на громадських та приватних засадах єврейська громада.

На початку ХХ ст. спостерігався ріст культурних потреб міського населення, задовольнити які мали доступні для широкого загалу заклади культури – бібліотеки, театри, музеї тощо. Насамперед попит на них відчувався в Рівному і Острозі, де була зосереджена найбільша кількість вчителів, лікарів, інженерів тощо. На почтаку ХХ ст. тут були відкриті перші в області публічна бібліотека, музей, кінематограф. У віданні міського самоуправління перебував театр. Спектр культурного і громадського життя поступово розширюється в усіх містах губернії, що сприяло консолідації різних верств міського населення.

 

 

Прищепа О. П. Вулицями старого міста. Топонімічні дослідження з історії Рівного. – Рівне, 1997. – 154 с.

Прищепа О. П. Основні тенденції розвитку міської промисловості Волинської губернії (ІІ пол. ХІХ – поч.. ХХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. – Київ-Донецьк: Рідний край, 2001. – Вип. 15. – С. 40-45.

Якимчук О. Діяльність Станіслава Любомирського щодо захисту майнових інтересів своєї родини в Рівненському повітовому суді в ІІ пол. ХІХ ст. – на початку ХХ ст. // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”: Історичні науки. – Острог, 2002. – Вип. 2. – С. 89-95.

Якимчук О. Захист князями Радзивіллами майнових інтересів своєї родини в Рівненському повітовому суді у ХІХ ст. // Наукові записки: Історичні науки (Збірник на пошану професора М. П. Ковальського). – Острог, 2004. – Вип. 4. – С. 262-270.