Процеси одержавлення території Русі середини ІХ ст. у науковій спадщині Михайла Максимовича

 

М. С. Гедін

У статті аналізуються погляди видатного українського історика М. Максимовича на роль князів Аскольда і Діра у формуванні і становленні державності на Русі в середині ІХ ст. Важливість питання підкреслював самМ. Максимович, оскільки йшлося про державне утворення на теренах України, існування якого тривалий час заперечувалося російською імперською традицією.

Ключові слова: Аскольд, Дір, Русь, зовнішня політика, хрещення.

Прихильники євразійської інтеграції заперечують європейську ідентичність України і стверджують, що наша країна завжди була і повинна залишатися частиною православного «Русского мира». На їх переконання, європейська інтеграція принесе Україні лише нові біди, навіть втрату незалежності. При цьому євра зійські опоненти стверджують, що Україна взагалі ніколи не мала нічого спільного з Європою. Однак історичні факти свідчать, що з давніх-давен Україна мала інтенсивні зв’язки з європейськими державами і до початку ХУЛІ ст. була самобутнім етнокультурним простором в Європі на кордоні з Московським царством. Відтак, сьогодні, коли український народ робить доленосний циві- лізаційний вибір, виникає потреба, на основі історичних фактів, які до недавнього часу приховувалися від нас ідеологами Російської імперії і Радянського Союзу, довести прихильникам євразійської інтеграції, що розвиток України був і залишається нерозривно пов’язаний з розвитком європейської спільноти.

Слід відмітити, що для сучасного етапу розвитку української історичної науки характерна персоніфікація історичного й історіографічного процесу. Безумовно історію творить народ, але його провідне ядро складають непересічні особистості, призначення яких своїми ідеями, поглядами, діяльністю й інтелектом осмислювати історичне минуле народу й залишати повчальний досвід для майбутніх поколінь [1, 10]. Особистість історика, його світогляд, переконання та внесок в історичну науку – це найбільший скарб історіографії. Аналіз творчої спадщини видатних діячів національної історії, котрі стояли біля витоків українського відродження та впродовж століть давали світовій цивілізації неперевершені зразки сили національного духу, розуму, інтелекту, дає можливість адекватно реставрувати перебіг історичних подій, оскільки за певними явищами та ситуаціями стоять конкретні персоналії.

У цьому контексті аксіоматичною постає необхідність ґрунтовного вивчення історичних поглядів і наукової спадщини одного із зачинателів української історіографії й українознавства, засновника української академічної та науково-гуманітарної традиції, визначного українського науковця і культурного діяча – Михайла Олександровича Максимовича, життєвийшлях і наукова діяльність якого становить окрему епоху в національно-культурному розвитку України.

Навчання та професорство М. Максимовича у Московському університеті, а також тривале перебування в російському інтелектуальному середовищі, ніяк не перешкодили вченому стати «хрещеним батьком» українського національного відродження й ідейним натхненником соборності українських земель [2, 16]. У період русифікації національної культури та духовності українства перший ректор Київського університету св. Володимира сформулював власне бачення українського історичного процесу, розробив схему розвитку українського народу, заклавши теоретичні основи української національної ідеї [2, 17].

Історичний світогляд М. Максимовича формувався в контексті ідей романтизму і народництва. Багатогранна діяльність вченого спрямовувалася на утвердження української ідеї, стрижнем якої було автохтонне походження українців, їх духовна єдність, соборність українських земель. На основі власних історіософських поглядів, М. Максимович створив оригінальну концепцію українського минулого від найдавніших часів до кінця ХУІІІ ст., яка репрезентувала перед світовим товариством один з перших наукових викладів схеми розвитку українського народу в етнічних межах його проживання [2, 18]. Тим самим вчений відіграв вагому роль у самоутвердженні української нації та створенні передумов соборності українських земель й державності України.

Наукова спадщина М. Максимовича заслуговує високої оцінки сучасних істориків, адже історичні праці науковця вирізняються глибиною аналізу базового матеріалу й об’єктивністю. Будучи вченим зі світовим ім’ям, він подавав аналіз історичних подій не за- ангажовано, не в угоду Російським імперським амбіціям, а дійсно з наукового, неупередженого погляду. Вчений з виваженістю й об’єктивністю звернувся до дослідження української минувшини, започаткувавши історичну традицію відображення правдивої, науково обґрунтованої історії українського народу. М. Максимович вивчав історію своєї Батьківщини, тому праці вченого наповнені почуттям гідності українського народу, в них акцентується увага на героїчному минулому українців, їх боротьбі за самовизначення на різних етапах історичного розвитку України. За визначенням сучасних істориків, науковий доробок М. Максимовича «збуджував до активізації суспільно-політичного життя та національно-культурного розвитку патріотів України» [3, 14]. Разом з тим, такий характер наукової діяльності вченого став головною причиною того, що праці М. Максимовича не публікувалися понад сто років. Більше того, ім’я Михайла Олександровича було майже невідоме українцям. До речі, в цьому контексті промовистим є факт, що навіть жителі його рідного с. Богуславець (сучасна Черкаська обл.), тривалий час не знали, що тут народився перший ректор Київського

університету, визначний науковець і український вче- ний-енциклопедист зі світовим ім’ям [3, 16].

Одне із провідних місць у науковій спадщині М. Максимовича посідають студії з проблеми походження та ранньої історії Русі. У 1830-50-х рр. у російській науці актуалізувалися питання походження перших правителів Русі і формування державності у Східній Європі, що поклало початок довготривалій дискусії про роль варягів у цьому процесі та їхню етнічну приналежність. Безпосередню участь у цих диспутах брав і М. Максимович, активно полемізуючи в листуванні і на сторінках тогочасної періодики з російським істориком М. Погодіним [4]. У той же час перед українським вченим постала необхідність не обмежуватися критикою норманської концепції походження Русі, а ґрунтовно досліджувати