Проголошення незалежності України. Державний лад, політичний режим і правова система України на сучасному етапі (1991-2005 рр.)

 

 

1.1. Спроба державного перевороту в СРСР і ставлення до нього різних суспільно-політичних сил 

1.2. Спроби кремлівської верхівки врятувати Радянську Імперію ДКНС і України 

1.3. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, вибори Президента України 

2.1. Система України на сучасному етапі (1991 – 2005 рр.)

2.2. Припинення існування СРСР, історичне значення проголошення незалежності України 

2.3. Створення нових владних структур в незалежній Україні 

2.4. Політичний режим України 

2.5. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади і місцевого самоврядування 

2.6. Виникнення багатопартійної системи в Україні 

2.7. Державна символіка 

2.8. Право та правоохоронна система

2.9. Партійне життя у 90-ті роки. Молодіжний та студентський рух

 

 

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію нашої держави. Ця важлива подія, що відбулася в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу, без сумніву належить до низки доленосних та переломних моментів новітньої історії України.

Прийняття Основного Закону означало, що наша країна завершила перехідний період, який розпочався з моменту проголошення незалежності в серпні 1991 року, й надалі отримала надійний законодавчий фундамент для розвитку своєї самостійності, врегулювання всіх правових відносин між громадянами та державними інституціями. Після прийняття Основного Закону, у нормах якого були враховані останні на той час досягнення правової думки й досвід розвинених країн, Україна постала перед усім світом як нова незалежна і справді демократична держава.

Набрання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми втілення в життя усього нового, що вона проголошує і закріплює. У зв’язку з цим у Конституції 1996 року вказується на необхідність прийняття досить великої кількості нових законів, які, залишаючись у конституційному полі, мають конкретизувати основні права, свободи і обов’язки громадян у різних галузях суспільного життя, а також організацію і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування та відносини людини і держави на основі народовладдя.

Після одинадцяти років дії Основного Закону, можна сказати, що він працює, виконує свої головні завдання та функції. Та разом із тим, подальша демократизація держави й розбудова громадянського суспільства потребують більш чіткого розподілу влади між усіма її гілками, центром і регіонами, а особливо розширення повноважень органів місцевого самоврядування.

Сучасний етап розвитку України деякі вітчизняні вчені називають “перехідним періодом” – періодом переходу до нової системи суспільних відносин і політико-державного устрою. Формування в Україні правової, демократичної держави визначається як одне з головних завдань переосмислення ролі й місця виконавчої влади в системі органів державної влади, пошуку конструктивної моделі виконавчої влади з використанням зарубіжного та національного історичного досвіду.

 

 РОЗДІЛ 1. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

 

 

19-21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія зробила останню спробу врятувати СРСР і свою монопольну владу в ній шляхом державного перевороту. «З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР» Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, вирішив припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки, запровадити комендантську годину та обшук громадян, встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Інша постанова ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними, на погляд ДКНС, виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська. ДКНС планував спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя.

Тогочасний Голова Верховної Ради Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради (демократичної фракції парламенту) щодо об'єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану.

Обтічною й невизначеною виявилася і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматися від страйків, мітингів і маніфестацій (як того і вимагав ДКНС).

Найрадикальнішим було внесене на вимогу представників Народної ради положення, що постанови ДКНС «не мають юридичної сили на території України». Не погоджуючись з перестрахованою позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії і народних депутатів (В. Гриньов. О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву, в якій утворення та дії ДКНС визнавалися неконституційними і незаконними, проголошувалася підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори.

Представники Народної ради, що зібралися 19 серпня