Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)

 

 

Найбільш розповсюдженими релігійними відгалуженнями, що являли собою сектантство, були євангелісти, адвентисти 7-го дня, баптисти, безпопівці, богомольці, драконівці, інокентіївці, штундисти та ін. На Миколаївщинівони зосереджувалися переважно в Голтському повіті. Так, у матеріалах примарії с. Маринівки Доманівської волості в списку сектантів-єван- гелістів на 15 липня 1943 р. фіксувалось 102 особи [44].

24 березня 1942 р. в Одесі відбувся церковний конгрес, на якому наголошувалося на необхідності боротьби з сектантством [45]. Священики Свєтлов, Флоря, Буденко та інші стояли на недопущенні появи сектантів, викоріненні й обмеженні їхнього впливу в православних парафіях. Для захисту ортодоксії постановою губернатора Трансністрії від 1 січня 1942 р. було направлено 23 священика-місіонера [46]. Вони проводили активну притисектантську роботу серед прихожан та населення регіону.

Однак і згодом румунська влада та православна місія в Трансністрії не виявили бодай видимості толерантного ставлення щодо релігійних сект і прийняли «драконівський» закон за № 927 від 30 грудня 1942 року [47]. Ним румунський уряд ухвалив ліквідацію усіх релігійних сект та заборонив утворення нових релігійних

об’єднань. До того ж, уся власність та майно сект конфісковувались, а тих, хто приховував місцезнаходження цих сект, заарештовували й ув’язнювали у табори від 1 до 3 років [48].

Не були румуни сповненими поваги і до місцевого населення, яке святкувало релігійні свята за місцевим календарем (старим стилем). Відповідно до розпорядження уряду Трансністрії за № 7219 від 23 грудня 1941 року, напередодні Різдва Христового церковним керівництвом було прийнято рішення щоби свята Різдва, Нового Року та Водохреща відбувалися за новим, виправленим календарем [49]. І хоча допускалося, що населення таки буде святкувати за своєю власною волею за старим стилем, усе ж в армії, у школах та румунській адміністрації свята мали святкуватися лише за новим календарем. Для цього місія видрукувала і розповсюдила серед місцевого населення «Церковний календар на 1942 рік» російською мовою накладом 10 тис. примірників, а церковний календар на 1943 р. являв собою книгу-альманах на 100 сторінок [50].

Румуни в боротьбі зі «стилізмами» в українських повітах зіткнулися з певною опозицією серед місцевого духовенства, яке вимагало ка- нонічного підтвердження румунського місіонерства та посередництва в українських землях від Вселенського собору.

У підсумку до аналізу релігійної політики в окупованих румунами землях Миколаївщини, визначимо також кілька важливих моментів означеної проблеми. По-перше, в захоплених землях румуни встановили жорсткий політичний режим, утвердженню якого сприяла Румунська православна церква та місія, яка репрезентувала всю церковну владу у губернаторстві Трансністрія. По-друге, місія здійснювала в межах митрополії повний контроль над відродженням православного життя, спрямовувала кадрову політику у благочиннях та парафіях, керувала відбудовою та освяченням храмів, монастирів тощо. По-третє, в діяльності місії спостерігається відверта спрямованість на денаціоналізацію православного життя в українських землях межиріччя Південного Бугу та Дністра, викорінення будь-яких самобутніх церковних традицій. По-четверте, румуни забороняли церковний плюралізм, викорінюючи різні релігійні форми від сект до релігійних об’єднань, виправляла церковний календар, як небезпеку моноцерков- ності і загрозу державі.