Розрахунок та аналіз основних показників Іспанії

бажанням інтегруватись до об’єднаної Європи і поступово увійти до числа провідних країн ЄС за рівнем соціально-економічного розвитку та геополітичної ваги;

тісними зв’язками цієї при океанічної країни з США, співпраця з якими налагодилась ще за режиму Франко (Іспанія є членом НАТО) ;

прагненням зберегти геополітичний (передусім економічний та соціокультурний) вплив на колишні колонії.

Аналіз зовнішньоекономічної спеціалізації Іспанії показав, що зовнішньоекономічні пріоритети країни (її експортна орієнтація) співпадають з геополітичними – це країни ЄС, США та Латинської Америки. Тому підтримка дружніх політичних взаємин з цими країнами (а двоє з них по суті – провідні геополітичні центри світу) – водночас і ключ до збереження ринків збуту товарів та послуг (зокрема туристичних, якими користуються переважно мешканці Європи). Щоправда, у Іспанії є ряд геополітичних ризиків та загроз. Одна із них – сусідство з Північною Африкою, а саме з Марокко. Марокканський уряд вважає, що північно-африканські анклави Іспанії та ряд дрібних островів у Середземному морі повинні бути повернені Марокко. Крім того, подвійну роль відіграють іммігранти до Іспанії із цієї країни, яких нараховується біля 700 тис. осіб. Це джерело дешевої робочої сили, однак іммігранти несуть із собою арабську культуру і з часом будуть здатні впливати на формування зовнішньої політики Іспанії. Іспанія залежить від імпорту енергоносіїв та високотехнологічного обладнання, тому зацікавлена у збереженні гарних геополітичних відносин із розвинутими країнами світу, а також із європейськими та африканськими експортерами нафти, газу і в меншій мірі вугілля. Водночас у іспанському експорті занадто велику частину складає продукція харчової промисловості, а машинобудівні підприємства, зокрема автомобільні заводи, знаходяться під впливом іноземного капіталу. Ряд загроз геополітичного характеру існує всередині самої Іспанії, яка не є етнічно-однорідною країною. Широковідомою є боротьба терористичної організації ЕТА за створення незалежної країни басків. Подібні ризики сепаратизму потенційно існують в Каталонії, Галіції, Балеарських та Канарських островах. Питання збереження територіальної цілісності Іспанії залежить від збалансованості її внутрішньої політики (надання широкої етнокультурної автономії автономним провінціям та продовження дій із формування єдиної політичної нації Іспанії). Загроза внутрішнього сепаратизму обумовлює і позицію Іспанії на міжнародній арені щодо невизнання незалежності Косова, Абхазії, Південної Осетії тощо. [1]

 

 

Першими мешканцями Піренейського півострова були кельти і ібери. До цього періоду відносяться перші письмові свідоцтва про півострів. Говорять, що Іспанія (Hispania) – так римляни називали півострів – це одно корінне слово, похідне від семітського Іспаліс (Hispalis), – Севілья.

З 1100 р. до н. е. і до середини 3 століття до н. е. торгові і культурні контакти з розвиненими середземноморськими цивілізаціями здійснювалися через фінікійців і греків. До кінця цього періоду обидві цивілізації було витиснено відповідно карфагенянами і римлянами.

Римська присутність в Іспанії продовжувалася сім століть, протягом яких сформувалися основні межі півострова по відношенню до інших європейських поселень. У спадок від Риму залишилися територіальне управління, також інститут сім'ї і браку, латинь, як мова, релігія, право.

На початку 5 століття на півострові влаштувалися народи, що прийшли з півночі: Вестготи поселилися у внутрішніх районах, а Севи в західних. Розпад державного апарату вестготів привів на початку 8 століття до поступового проникнення арабських і берберських військ з іншого берега Гібралтарської протоки. До середини 8 століття мусульмани завершили окупацію Кордоби і перетворили її на центр процвітаючої держави Андалузії. Арабська присутність в Іспанії тривала близько семи століть і залишила незгладимий слід в культурній іспанській спадщині.

Невеликі навали християнства на півночі півострова, після тривалого періоду мирного співіснування, поклали початок Реконкісти, що завершилася узяттям в 1492 році Гранди під проводом Католицьких Королів, що традиційно вважаються ковалями півострівної єдності і основною рушійною силою іспанського Відродження. Під час правління Католицьких Королів і під їх заступництвом Колумб відкрив Новий Континент (Америку), що дозволило Іспанії розширити свої межі і перетворитися на найбільшу імперію Заходу.

16 століття стало кульмінацією світового панування Іспанії, що тривало до середини 17 століття. За роки правління Католицьких Королів і особливо при Пилипі II повністю сформувалася система, що стала в 16 столітті прототипом сучасної абсолютистської Держави. Пилип IV поклав початок династії іспанських Бурбонів, після смерті бездітного Карла II, останнього представника Австрійського будинку. Період іспанської Освіти характеризувався зовнішньою рівновагою, реформами і внутрішнім розвитком.

 

 

Іспанія увійшла до ХХ сторіччя з величезною економічною кризою. Наступна за ним політична нестабільність вилилася в державний переворот, здійснений генералом Прімо де Рібера (Primo de Ribera). Він встановив військову диктатуру, яка зберігалася до 1930 року, коли він подав у відставку і відправився до Парижа, де і помер. Була проголошена Друга Республіка (II Republica). Подальша епоха ознаменувалася великими політичними кризами і безладами. Лютневі вибори 1936 року знову стали тріумфом лівих партій в так званому Народному Фронті (Frente Popular). 13 липня був убитий Кальво Солето (Calvo