Розвиток демократії в ТУРЕЧЧИНІ У 2002-2012 РОКАХ: зовнішньополітичний АСПЕКТ

Визначено, що Турецька Республіка фактично перетворилася з об’єкту критики у зв’язку з недостатніми демократичними перетвореннями з боку західних країн та структур, зокрема ЄС, на суб’єкт просування демократії на Сході, а саме в ісламському світі. З’ясовано, що, хоча МЗС Туреччини наразі не виділив підтримку демократії в окремий самостійний напрям зовнішньої політики, демократизаційні аспекти стали чинниками у відносинах з країнами ісламського світу.

Ключові слова: Туреччина, демократія, «арабська весна», ісламський світ, зовнішня політика.

 

Зовнішня політика Туреччини після 2002 року – приходу до влади Партії справедливості та розвитку (ПСР) – набула чимало нових форм та напрямів. Протягом другої половини ХХ століття демократія була традиційним питанням порядку денного відносин Туреччини з західними країнами, зокрема ЄС. Турецькі уряди здебільшого ставали об’єктом критики з боку європейських структур за недостатні демократичні реформи. Однак, у 2000-х роках уряд ПСР, після тріумфального приходу до влади з найвищим рейтингом за історію Турецької Республіки, здійснює суттєві демократичні перетворення. Туреччина уперше починає фігурувати, як приклад демократичної республіки, у першу чергу для своїх східних ісламських сусідів. Підтримання демократії з’являється в експертних оцінках як один з елементів турецької зовнішньої політики.

Дана стаття ставить на меті дослідження ролі та місця демократії у зовнішній політиці Туреччини протягом 2002 – 2012 років. Зазначена мета вимагає виконання таких завдань: аналіз мотивів демократичних перетворень, що відбулися у Туреччині після приходу до владу Партії справедливості та розвитку, в контексті зовнішньої політики; дослідження використання Туреччиною власних демократичних успіхів для підтримання демократичного розвитку інших країн; викладення засобів підтримання демократії.

Демократизаційні процеси у Туреччині активізувалися у 1990-і роки та ґрунтувались на багатьох чинниках, зокрема необхідності зміни балансу сил між військовими і цивільними, різкому зростанні активності політичних партій та збільшенні їх кількісного складу, створенні урядових коаліцій, активізації переговорів з ЄС, певному розширенні прав і свобод етнічних меншин1.

Разом з тим, практично усі дослідники єдині в думці, що рушійною силою демократичних перетворень у Туреччині стало прагнення набути членства у Європейському Союзі. Так, суттєвим каталізатором реформ послугувало отримання статусу країни-кандидата на вступ до ЄС у грудні 1999 року та мета розпочати переговори про вступ до Євросоюзу.

Між 1999 та 2004 роками Туреччина прийняла низку демократизаційних пакетів з метою досягнення Копенгагенських критеріїв – необхідної умови для початку вступних переговорів з ЄС. У період 2001 – 2004 років було схвалено дев’ять пакетів конституційних змін, прийняті новий цивільний та кримінальний кодекси. Завдяки зазначеним реформам було суттєво зменшено вплив військових на внутрішньополітичне життя держави, відмінено смертну кару в мирний час, покращено ситуацію зі статевою рівністю у шлюбі, посилено правовий захист соціальних, культурних та політичних прав турецьких громадян незалежно від їх релігійної та етнічної ідентичності, зокрема дозволено трансляції на інших, крім турецької, мовах, покращено свободу преси та визнано пріоритетність міжнародних договорів над національним законодавством2.

Зазначене дозволило суттєво реформувати діючу Конституцію Туреччини 1982 року, що розроблялася під час військового режиму 1980-83 років та містила чимало авторитарних елементів.

З. Оніш називає 2002 – 2005 роки “золотим періодом турецької демократизації та реформ у сфері прав людини ”. Серед успіхів на шляху демократичних перетворень після 2002 року він називає: кардинальне зменшення повноважень військових та їхнього впливу на турецьку політику на противагу численним втручанням військових у внутрішні політичні процеси, що існували раніше; визнання «різності та різноманітності», що стосується релігійної та етнічної ідентичності турецького суспільства на відміну від гомогенного розуміння, що пропонував «секуляризм» та «тюркізм», визнання курдської ідентичності; розширення прав національних меншин, культурних та мовних прав курдського населення Туреччини3.

По мірі посилення внутрішніх позицій ПСР та віддалення перспективи набуття Туреччиною членства у Євросоюзі спостерігається тенденція до втрачання ролі останнього, як рушія демократичних реформ. Так, коли 30 вересня 2013 року на розгляд парламенту було внесено черговий де- мократизаційний пакет, мотивами були виключно внутрішньополітичні чинники. Правляча партія керувалася вимогами турецького суспільства, власним баченням демократії та необхідністю виправлення свого іміджу після резонансних антиурядових протестів у Гезі парку4.

Демократизаційний пакет містив близько двадцяти пунктів, включаючи пропозиції до змін у виборчий системі, законів щодо політичних партій, покращення гарантій індивідуальний свобод, певні поступки етнічним та релігійним меншинами. Зокрема, був передбачений дозвіл відкривати приватні школи, де мова викладання не є турецькою, повернення ассирійській церкві земель навколо монастиря, що раніше були конфісковані державою, декриміналізовано використання літер х, w, q, що є частинами курдського алфавіту, дозволено повернути історичні назви міст та сіл, яким раніше було надано турецькі назви, відмінено обов’язковість виголошення у школах клятви, що возвеличує тюркськість5. Окрім цього, була відмінена заборона для жінок носити мусульманську хустку – тюрбан – в університетах та державних структурах.

Зазначені перетворення були схвально сприйняті ЄС та США, однак викликали неоднозначну реакцію в середині турецького суспільства. Так, рішення стосовно тюрбану кваліфіковано у секу- ляристських колах, як спроба ПСР перетворити Туреччину на ісламську державу. Прихильники опозиційних націоналістичної та республіканської партій виступили проти відміни шкільної клятви, звинувачуючи ПСР у намаганні усунути республікансько-націоналістичні ідеали6.

Про зменшення впливу ЄС на демократизаційні процеси у Туреччині говорить і Д. Н. Гьоксель.

Дослідник пов’язує цю тенденцію з відсутністю перспективи членства у ЄС. Натомість