Соціалізації та інкультурація: сутність і відмінності

Поняття культурної трансмісії включає процеси інкультурації та соціалізації і представляє собою механізм, за допомогою якого етнічна група «передає себе в спадщину» своїм новим членам, насамперед, дітям. Використовуючи культурну трансмісію, група може увічнити свої особливості в наступних поколіннях за допомогою основних механізмів навчання. Звичайно виділяють три види трансмісії:

вертикальна трансмісія, у процесі якої культурні цінності, вміння, вірування і т. д. передаються від батьків до дітей;

горизонтальна трансмісія, коли від народження до дорослості дитина освоює соціальний досвід і традиції культури в спілкуванні з однолітками;

«непряма» трансмісія, при якій індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації (школах, вузах), а також на практиці – у навколишніх його крім батьків дорослих (родичів, старших членів громади, сусідів і т. д.).

Політична культурна трансмісія здійснюється трьома шляхами. Перший – це підтримання й збереження існуючої політичної культури. Він пов’язаний, як правило, з передачею політичних поглядів, норм, цінностей, орієнтацій тощо від старшого покоління до молодшого – від батьків до дітей, від учителів до учнів, від викладачів до студентів і т. д., причому старше покоління виступає в ролі контролера цього процесу.

Передача може відбуватися й по-іншому – від молодшого покоління до старшого, коли, наприклад, соціалізації підлягають іноземці, зокрема іммігранти. В якості агентів соціалізації тут досить часто виступають діти. Саме вони в першу чергу знайомляться в школі з політичними нормами й цінностями нової для них країни, а потім уже вдома прилучають до них старших.

Другий шлях – перетворення й переробка як попередньої, так і сучасної політичної культури. Він зумовлений постійними змінами, які відбуваються в економічній, соціальній та політичній структурах суспільства.

Третій шлях – створення нової політичної культури. Ним ідуть, головним чином, ті країни, які вперше здобули можливість вибору самостійного економічного, соціального й політичного шляху розвитку. Це шлях і сучасної України. Через певні історичні обставини і, перш за все, через економічну кризу та кризу соціальних і політичних структур, Україна постала перед необхідністю формування такого типу політичної культури, який би, з одного боку, органічно вписувався в систему цивілізованих політико-культурних відносин сучасного світу, а з іншого – максимально враховував би національні й релігійні традиції, які складалися упродовж століть. Цей шлях поєднує два взаємодоповнюючі процеси: десоціалізацію і ресоціалізацію, що й відбувається зараз в Україні.

 

 

У реальному житті картина соціалізаційно-інкультураційних процесів досить складна. Соціалізатори розрізняються не лише за сімейною приналежністю (батько, родич, не родич) і віком (доросла, старша дитина, одноліток), але й за функціями, виконуваним ними в процесі культурної трансмісії. Американські культурантропологи на чолі з Г. Баррі виділяють декілька агентів соціалізації, які розрізняються за характером впливу на дитину:

опікунів, які здійснюють догляд за дитиною, задовольняючи її фізичні та емоційні потреби;

авторитетів, які на власному прикладі прищеплюють дитині культурні цінності і норми;

дисциплінаторів, які визначають і виконують покарання;

вихователів, які цілеспрямовано навчають дитину, передають їй відповідні знання і навички;

компаньйонів, які беруть участь у спільній з дитиною діяльності на більш-менш рівних правах;

співмешканців, які проживають в одному будинку з дитиною.

Очевидно, що ніколи не було й не може бути не залежної від культури загальної ієрархії ступеня впливу і соціальної значимості соціалізаторів. Якщо з погляду повсякденної свідомості сучасного європейського суспільства батьки, і в першу чергу мати – головні і природні соціалізатори, які виконують всі перераховані функції, то в багатьох більш традиційних культурах дитина належить не лише батькові й матері, але й всій спільноті, у якій вона живе, і, відповідно, спільнота приймає більш особисту участь у її вихованні.

Етнографи відзначають «рухливість» дітей у багатьох народів Океанії навіть у середині XX століття: на одному з островів в 50-60 р. 61% дітей жив не в батьківській родині, причому багато хто переходив з однієї родини в іншу двічі, тричі і навіть чотири рази. Звичай обов'язкового виховання дітей поза батьківською родиною був широко розповсюджений і в ранньокласовому суспільстві.

Навіть зміст термінів «рідня», «батько», «мати» у деяких культурах може значно відрізнятися від звичного для європейця.

Первісна людина добре знала, яка жінка її народила, і все-таки називала багатьох жінок терміном «мати». Первісна людина дійсно знала, хто її батько, і відрізняла його (у тому числі й термінологічно) від інших «батьків», тільки в слово «батько» вона вкладала зовсім інший, відмінний від нашого, зміст.

У первісному суспільстві багато народів розрізняють фізичне і соціальне споріднення, розуміючи останнє як споріднення по годуванню. У цьому випадку, якщо дитина попадає в нову родину, її батьками стають ті, хто ростить, годує («створює плоть») і виховує. При цьому вона продовжує називати «батьком» і «матір’ю» багатьох інших чоловіків і жінок, у тому числі й своїх біологічних батьках.

Звичайно, це не виключає того, що і в культурах, які є етнографічним аналогом первісності, наприклад у племенах австралійських аборигенів, дитина в перші роки життя тісніше всього пов'язана з матір'ю, а сироту сприймають як нещасну і погано виховану дитину. Але в подібних колективістичних суспільствах у батьків багато помічників у вихованні дітей, і розроблені суворі правила, хто – у випадку смерті – їх замінить.

Дитину з моменту народження годують грудьми різні жінки, її часто передають з рук на руки, а коли вона підросте – з будинку в будинок. Не тільки родичі, але й інші одноплемінники навчають її нормам поведінки, трудовим прийомам, правам і обов'язкам стосовно навколишніх. Таке «суспільне» виховання, як відзначає М. Мід, «приводить до того, що дитина звикає думати про світ як про щось, що наповнене батьками, а не як про місце, де її безпека й благополуччя залежать від збереження її відносин зі своїми власними батьками».

Про те, що роль тих самих соціалізаторів у різних культурах неоднакова, свідчать не лише дані порівняння первісного й сучасного суспільств, але й порівняльно-культурні дослідження, проведені в «цивілізованому» світі. У 70-і рр. ХХ ст. У. Бронфенбреннер порівнював місце батьків, інших дорослих та однолітків у процесі соціалізації дітей у США і СРСР. Однією з особливостей радянського виховання він вважав «передоручення материнських обов'язків – готовність сторонніх осіб приймати на себе роль матері». Відзначена дослідником особливість трансмісії культури свідчить про значну традиційність радянської культури в порівнянні з американською.

Е. Еріксон (1902-1994) «поділ і розмивання материнства» приписував і традиційній культурі селянської Росії, де, за його словами, існували «градації і рівні материнства», а «представником образу матері періоду дитинства» була бабуся. У російському дореволюційному селі крім батьків безпосередню й дуже значну участь у вихованні дітей приймали члени великої сім’ї і всього селянського світу. А в Радянському Союзі головним соціалізатором була сама держава, тому її громадяни не вважали себе «сторонніми особами» і претендували на участь у вихованні чужих дітей.

 

 

Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. – М. : Изд-во МГУ, 1983.

Бодалев А. А. Формирование понятия о другом человеке как личности. – Л. : Изд-во АПН РСФСР, 1970.

Келли Г. Процесс каузальной атрибуции // Современная зарубежная социальная психология. – М. : Изд-во МГУ, 1984.

Пірен М. Основи етнопсихології. – К. : Знання, 1998.

Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М. : Институт психологии РАН, «Академический проект», 1999.