Соціальна перцепція

 

Термін «соціальна перцепція» уперше був уведений Дж. Брунером в 1947 р. у ході розробки так званого нового погляду на сприйняття. Спочатку під соціальною перцепцією розумілася соціальна детермінація перцептивних процесів, пізніше дослідники, зокрема в соціальній психології, надали поняттю дещо іншого змісту: соціальною перцепцією стали називати процес сприйняття так званих соціальних об'єктів, під якими малися на увазі інші люди, соціальні групи, великі соціальні спільноти.

У процесі спілкування повинне бути присутнє взаєморозуміння між учасниками цього процесу, однак власне взаєморозуміння може у цьому випадку бути пояснене по-різному:

як розуміння цілей, мотивів, установок партнера по взаємодії, ;

як не лише розуміння, але і прийняття, розуміння цих цілей, мотивів, установок.

Однак і в одному, і в іншому випадках велике значення має той факт, як сприймається партнер по спілкуванню, іншими словами, процес сприйняття однією людиною іншої виступає як обов'язкова складова частина спілкування і умовно може бути названий перцептивною стороною спілкування.

У будь-якому випадку зрозуміло, що під час сприймання соціальних об’єктів перцептивне сприймання має свою специфіку, яка полягає в тому, що дається одночасна оцінка і об’єктивно, і суб’єктивно значущим зовнішнім і внутрішнім характеристикам об’єктів сприймання. У зв’язку з цим варто відзначити, що образ, як „результат” соціально-перцептивного процесу, функціонує далі у всій системі взаємин людей. При цьому іноді „образи” іншої людини, групи, будь-якого соціального явища в якості „орієнтувальної основи поведінки” є більш значущими в цих взаєминах, ніж самі об’єкти.

Специфічними рисами соціальної перцепції є те, що:

соціальний об’єкт не пасивний, не байдужий до того, хто його сприймає; тут виявляється так звана „подвійна суб’єктність” – взаємне сприймання і пізнання, коли для побудови стратегії взаємодії беруться до уваги не тільки потреби, мотиви та настанови власні, але й іншого;

впливаючи на об’єкт сприймання, перцептор прагне трансформувати уявлення про себе в сприятливий для своїх цілей бік;

увага суб’єкта зосереджена не на моментах породження образу як результату відображення реальності, що ним сприймається, а на змістових і оцінних інтерпретаціях об’єкта сприймання, в тому числі і причинних;

сприймання соціальних об’єктів характеризується більшою злитістю пізнавального і емоційного компонентів, більшою залежністю від мотиваційно-смислової структури суб’єкта, що сприймає.

 

 

Щоб забезпечити таке прогнозування ситуації міжособистісної перцепції необхідно прийняти до уваги ту область досліджень, яка пов'язана з виділенням різних аспектів, які виникають при сприйнятті людьми один одного. Найбільше досліджені три таких аспекти:

ефект ореолу («гало-ефект») ;

ефект новизни і первинності;

ефект стереотипізації.

Суть «ефекту ореолу» полягає у формуванні специфічної установки на об’єкт сприйнятя через спрямоване приписування йому певних якостей: інформація, одержана про певну людину, певним чином категоризується, – накладається на той образ, який був створений заздалегідь. Цей образ, що існував і раніше, виконує роль «ореолу», який заважає бачити справжні риси і прояви об'єкта сприйняття.

Ефект ореолу проявляється при формуванні першого враження про людину в тому, що загальне сприятливе враження приведе до позитивних оцінок і невідомих якостей об’єкта сприйняття і навпаки, загальне несприятливе враження сприяє перевазі негативних оцінок. Експериментальними дослідженнями встановлено, що ефект ореолу найбільш явно проявляється тоді, коли сприймаючий має мінімальну інформацію про об'єкт сприйняття, а також коли судження стосуються моральних якостей. Ця тенденція затемнити певні характеристики і висвітити інші і відіграє роль своєрідного ореолу у сприйнятті людини людиною.

Тісно пов'язані з цим ефектом і ефекти «первинності» та «новизни». Вони стосуються значимості певного порядку пред'явлення інформації про людину для складання уявлення про неї. В одному експерименті чотирьом різним групам студентів був представлений незнайомець, про якого було сказано: в 1-ій групі, – що він екстраверт; у 2-ій групі, – що він інтроверт; у 3-ій групі – спочатку, що він екстраверт, а потім, – що він інтроверт; в 4-ій групі – те ж саме, однак у зворотному порядку. Всім чотирьом групам було запропоновано описати незнайомця у термінах запропонованих якостей його особистості. У двох перших групах жодних проблем з таким описом не виникло. У третій і четвертій групах враження про незнайомця точно відповідали порядку пред'явлення інформації: пред'явлена раніше була пріоритетною. Такий ефект одержав назву «ефекту первинності» і був зареєстрований у тих випадках, коли сприймається незнайома людина. Навпаки, у ситуаціях сприйняття знайомої людини діє «ефект новизни», який полягає в тому, що остання, тобто більш нова, інформація виявляється найбільш значимою.

У ширшому плані всі ці ефекти можна розглянути як прояви особливого процесу, який супроводжує сприйняття людини людиною, а саме процесу стереотипізації. Вперше термін «соціальний стереотип» був введений У. Ліппманом у 1922 р., тоді у цьому терміні містився негативний відтінок, пов'язаний з хибністю і неточністю уявлень, якими оперує пропаганда. У більш широкому змісті слова стереотип – це стійкий образ якогось явища або людини, яким користуються як відомим «скороченням» при взаємодії з цим явищем.

Стереотипи у спілкуванні, які виникають, зокрема, при пізнанні людьми один одного, мають специфічне походження і специфічний зміст. Як правило, стереотип виникає на основі досить обмеженого минулого досвіду у результаті прагнення будувати висновки на базі обмеженої інформації. Дуже часто стереотип виникає щодо групової приналежності людини, наприклад приналежності її до певної професії. Тоді яскраво виражені професійні риси в зустрінутих у минулому представників цієї професії розглядаються як риси, властиві будь-якому представнику цієї професії («всі вчительки зануди», «всі бухгалтери – педанти» і т. д.). Тут проявляється тенденція «витягати зміст» з попереднього досвіду, робити висновки за аналогією з попереднім досвідом, не зважаючи на його обмеженість.

 

 

З вивченням соціальної перцепції тісно пов'язане вивчення установок. У цілому установки розглядаються як набуті поведінкові диспозиції, які мають оцінну природу. У якому ступені установки справді фактично впливають на поведінку, ще й досіточно не визначено, однак численні дослідження показали, що за окремих умов установки, вимірювані традиційними шкалами установок, мають певну прогностичну цінність.

Дослідження зміни установок протягом тривалого періоду були однієї з найбільш популярних і значимих сфер дослідженні в закордонній соціальній психології. Більшість теорій зміни установок базується на положенні, що зміна відбувається внаслідок усвідомленої розбіжності між первісною установкою і тією установкою, яка виникає завдяки новому джерелу інформації. Цим джерелом може бути або стимул, або сам об'єкт установки, або зовнішній комунікатор (інша людина), або поведінка одержувача інформації

Прикладні дослідження установок значною мірою пов'язані з розглядом питань забобонів і дискримінації. У ранніх теоріях акцент робиться на особистісні фактори, у більш пізніх дослідженнях показано, що оцінна диференціація установок пов'язана з соціальною категоризацією і загальною тенденцією членів групи до соціальної ідентичності.

Оцінка впливу установок групи на індивідуальну соціальну поведінку і вивчення самих малих груп як соціальних утворень надіндивідуальної природи було предметом спеціальних досліджень, які показали, що у випадку високого рівня перцептивних установок меншість у групі може впливати на поведінку членів групи і групову поведінку в цілому.

 

 

Вивчення механізмів перцепції дає перейти до аналізу процесу пізнання людьми один одного в цілому. Всі дослідження в цій області можна розділити на два великих класи:

вивчення змісту міжособистісної перцепції (характеристики суб'єкта і об'єкта сприйняття, їх властивостей тощо) ;

вивчення самого процесу міжособистісної перцепції (аналіз її механізмів і супутніх ефектів).

Зміст міжособистісного сприйняття залежить від характеристик як суб'єкта, так і об'єкта сприйняття, оскільки вони включені у певну взаємодію, яка має дві сторони: оцінювання один одного і зміна певних характеристик один одного завдяки самому факту своєї присутності. У першому випадку наявність взаємодії можна констатувати за тим фактом, що кожен з учасників, оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема її причин.

Інтерпретація поведінки іншої людини може грунтуватися на знанні причин цієї поведінки, і тоді це завдання наукової психології. Однак у повсякденному житті люди часто не знають реальних причин поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тоді, в умовах дефіциту інформації, вони починають приписувати один одному як причини поведінки, так і самі зразки поведінки або якісь більш загальні характеристики. Приписування здійснюється або на основі подібності поведінки сприйманої особи з іншим зразком, який був у минулому досвіді суб'єкта сприйняття, або на основі аналізу власних мотивів, передбачуваних в аналогічній ситуації (у цьому випадку може діяти механізм ідентифікації). Але так чи інакше виникає ціла система способів такого приписування (атрибуції).