Соціальна структура давньоруського суспільства

Літописці велемовно розповідають про увагу і любов Володимира Святославича до своєї дружини. Колоритно описуючи учти, що їх влаштовував князь у своїй гридниці, Нестор пише: «Егда же подъпьяхуться [дружинники], начь- няхуть роптати на князь, глаголюще: “Зло есть нашим головамь: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными”. Се слышавъ Володимеръ, повелЪ исковати лжицЪ сребрены ясти дружинЪ, рек сице, яко: “Сребромь и златом не имам налЪсти дружины, а дружиною налЪзу сребро и злато, якоже дЪдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра”«.

Імовірно, літописець вписав у свій текст уривок дружинного фольклору, мабуть, якоїсь пісні, що нею воїни оспівували свого пана, не забуваючи при тому про себе. Навряд чи подібна історія відбувалася в дійсності, як у стосунках Володимира з дружиною, так і його попередників. Для сучасного історика є важливою донесена джерелом суспільна думка, за якою князь із дружиною складали немовби єдине ціле. Вона йде від прадавніх часів, з тієї пори, коли князі обзаводились постійними збройними загонами. Відносини між князем і дружиною могли бути й службові, й неформальні, теплі, вона поділяла успіхи й невдачі князя. Адже «дружина – головна підпора княжої власті, і йому, окрім дружини, властиво нема на кого покластись. Тому радитися з дружиною, тримати її в курсі своїх планів, цього вимагали не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя».

Дружина – не лише давньоруське чи слов’янське явище. У західноєвропейському середньовіччі дружинникам відповідають рицарі, що складали загони добірних воїнів короля, герцога, графа тощо. Вони звичайно були важкоозброєними, закутими у броню вершниками. Перші серед них становили ближнє коло сюзерена, якась частина рицарів була його радниками й адміністраторами. Рицарів, так само, як дружинників, було небагато (дружини навіть головних руських князів складались з кількох сотень воїнів). Збільшити їхню кількість було непросто, адже озброєння й добрі коні коштували дорого, крім того, дружинники, як і рицарі, повинні були володіти видатними бойовими якостями. Як писав дослідник цієї теми, вже у Х ст. на Заході розвинулась і стабілізувалась «культура і самосвідомість професіоналів ратної справи, що складались, як правило, з вільних людей». Це саме можна сказати й про давньоруських дружинників, особливо кращих – старших, «передних мужей». Вони належали до верхів суспільства. Мені не відомі свідчення джерел про дружинників, які не були б вільними людьми. Високим гімном дружинникам і дружинності є слова Нестора: «БЪ бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленЪмъ, и о ратехъ, и о уставЪ земленЪмъ».

Свій пік дружинність пережила в добу Володимира Святославича. У літописних розповідях про князювання його сина Ярослава дружина відіграє переважно воєнну роль. Ярославу теж до часу доводилось рахуватися зі своїми дружинниками, і не лише на полі битви. Розповідаючи про його вокняжіння у Києві, Нестор не забуває згадати про тих, хто забезпечив йому перемогу: «Ярославъ же сЪде КыевЪ, утеръ пота с дружиною своею, показавъ побЪду и трудъ великъ».

«Повість временних літ» в описах подій першої половини ХІ ст., слідом за фольклорною традицією й відаючи данину громадській думці (у якій так багато значила традиція взагалі), продовжує оспівувати любов князя до дружини як найвищу чесноту. Брата Ярослава, тмутороканського, а далі чернігівського князя Мстислава, джерела зображують останнім дружинним государем. У посмертному панегірику Мстиславу мовиться, що він «любяше дружину по велику» , тоді як в розлогій посмертній похвалі Ярославу підноситься мудрість князя, але ні словом не згадано його дружину. Наставали нові часи.

Історики встановили, що в часи Ярослава дружина і дружинність як дійові фактори соціально-політичного життя втрачали позиції в суспільстві. Це відзначено О. Є. Пресняковим при вивченні пам’яток давньоруського права. Він помітив, що у найдавнішій частині «Руської Правди» збереглися риси дружинного права, але вони опинились на другому плані тому, що новгородцям пощастило добитись від князя захисту проти сваволі дружинників. «Якщо це так, – підсумував свої спостереження вчений, – то князівська влада вперше за Ярослава спочатку на новгородському ґрунті одержує характер урядової влади і князь із “начальника дружини” робиться “земською владою”« , отже владою для всього народу, а не виразником інтересів самої дружини, як це було раніше.

Все ж таки дружина продовжувала посідати помітне місце в давньоруському суспільстві й після часів Володимира Святославича і Ярослава. Та сказане не означає, що держава й у ХІ-ХІІ ст. зберігала дружинну форму управління. Сама дружина все більше розшаровується, з неї виділяється боярство. В літописах кінця Х – початку ХІ ст. дружинники виступають також під загальним найменням «гриді». Пригадаємо знамените місце «Повісті» Нестора про банкети Володимира Святославича під 996 р. : «По вся неделя устави [Володимир] на дворі в гридьниці пирь творити, и приходити боляром, и гридем, и съцьскымъ, и десяцьскым, и нарочитымъ мужем». Однорідною виглядає і дружина Ярослава років перебування його у Новгороді: «Ярославу же сущю Новігороді, и уроком дающю Кыеву дві тьісячі гривенъ от года до года, а тысячю Новігороді гридемъ раздаваху».

Літописи пізнішого часу, другої половини ХІІ-ХІП ст., розрізняють старших і молодших дружинників, отроків, детських та ін. Це свідчить про поглиблення стратифікації дружини. Разом із тим у літописах, переважно у новгородських, зберігається й термін «гриді», але здебільшого вже для позначення верхівки дружинників. Під 1166 р. Новгородський перший літопис занотував: «Приде Ростиславъ [Мстиславич] ис Кыева на Лукы и позва новгородь- це на порядъ: огнищане, гридь, купці вячьшее». А в 1195 р. владимиро- суздальський великий князь Всеволод Юрійович закликав новгородців у похід на Чернігів, «на Ярослава и на все Ольгово племя [... ] Идоша съ княземъ Ярославъмь [Володимировичем] огнищане и гридьба и купци». Обидва рази гриді згадуються новгородським книжником у колі заможних людей: більших купців і огнищан, котрі були багатими громадянами Новгорода. Напевно, частина тих гридів належала до дружинної верхівки.

Із ХІІ ст. дружина перестає бути єдиною правлячою структурою, відтоді останню складає лише її верхівка. А зародження протягом другої половини ХІ-ХІІ ст. індивідуального феодального землеволодіння висунуло на перший план нову соціальну верству: земельну аристократію з числа все тих же старших дружинників, боярства і частини старої племінної знаті, котра зуміла перетворитися на бояр і увійти до дружини.

Поступово переростаючи на феодальну знать, дружинна верхівка продовжувала відігравати чималу роль і в соціально-політичному житті Давньоруської держави ХІІ-ХІІІ ст. З неї виходили адміністратори й радники князя. Напередодні походу проти половців 1103 р. «сіде Святополкъ с своею дружиною, а Володимер'ь с своєю в едином'ь шатрі. И почаша думати» про майбутню війну з кочовиками82. Зрозуміло, що в джерелі йшлося про старшу дружину. А Мономах у «Повчанні» розповідає про повсякденне життя руського князя, його сповнений турбот день і згадує про своїх радників: «сідше думати с дружиною... « – так само, з її верхівкою83.

Таким виглядає давньоруське суспільство на сторінках літописів та інших писемних пам’яток ІХ-ХІІІ ст.

Повесть временных лет. – С. 117-118.

Там же. – С. 102.