Соціальне буття: філософський аналіз

1)природні закони втрачають однозначність, імперативність в межах суспільства, можуть переспрямовуватися або блокуватися;

2)суспільні процеси спрямовані на такі цінності, мотиви і смисли, які не мають матеріально-чуттєвого способу виявлення;

3)динаміка та темпи змін суспільних явищ значно перевищують зміни природи.

Складний зв'язок природи і суспільства виступає основою однобічних підходів до їх тлумачення. Так, натуралістичні концепції (біологізаторські чи психологізаторські) виходять з того, що між суспільством і природою не існує якісних меж та принципових відмінностей, чи проводять залежність типу суспільного устрою і ходу історії від географічного середовища або ритмів сонячної активності (Ш. Монтеск'є, Л. Чижевський, Л. Гумільов), а людина в таких теоріях уподібнюється атому, суспільство ж механічному об'єднанню індивідів. Позиція вульгарного соціологізму та його варіанти перебільшують роль соціальних чинників у функціонуванні суспільства, і ведуть до протиставлення суспільства і природи аж до їх ворожості. Людина як «цар природи» своєю діяльністю перетворює природу, покликана панувати над нею. Сьогодні позиція «панування» суспільства над природою поступається місцем теорії коеволюції–узгодженого розвитку біосфери і людського суспільства, солідарного і відповідального співіснування, показуючи рівень його розвитку, і суспільство є там, де спільна життєдіяльність людей виведена за межі пристосувального способу функціонування, де вона орієнтована у відповідності із виявленими всезагальними межами буття як людини, так і природи.

А суспільство у своєму функціонуванні призначено до задоволення трьох потреб:

1–збереження і відновлення життя членів суспільства;

2–підтримання стабільного функціонування соціальної організації життя;

3–культивування вищих духовних потреб членів суспільства.

Суспільство–це форма спільної життєдіяльності людей, яка організована на засадах соціальних норм і стандартів, та у відповідності з вищими духовними орієнтаціями людини.

Становлення людини йшло як становлення суспільної істоти, а становлення суспільства–як розвиток саме людського суспільства. У розумінні сутності суспільства саме цей аспект–співвідношення суспільства та індивіда є головним. У чому полягає основа суспільного життя, і з чого починати дослідження суспільства–з індивіда чи з тих соціальних зв'язків, в які він включений? Щодо цієї проблеми існують три основні інтерпретації:

а) первинним є індивід;

б) первинним є суспільство;

в) первинною є єдність індивіда і суспільства: суспільство формує людину, а людина одночасно формує суспільство.

А. Класична європейська філософія, починаючи з XVII ст., розглядала суспільство в дусі «робінзонади»: вважалося, що суспільство почалося з окремого індивіда, з постаті ізольованої, внутрішньо самодостатньої людини. Вона розгортає свої природні обдарування, прикладає зусилля, і це має, врешті-решт, суспільний результат. Здібності, поведінка, дії окремої людини визначають характер суспільства. Вважалося, що саме така ізольована «людина-робінзон», окремий людський «атом», вступає в суспільні відносини, виходячи із своїх прагматичних інтересів. Суспільство визначається тут як сума індивідів. Тобто справжньою соціальною реальністю є самі індивіди, а суспільство як цілісність вважається лише абстракцією. Так, Т. Гоббс свою теорію починає з опису «людини як такої», для нього вона–природний егоїст, звідси–ідея «війни всіх проти всіх» і необхідність суспільного договору. Французькі просвітники йшли тим самим шляхом, формулюючи основні принципи теорії суспільного договору. Не тільки філософи, але й економісти виходили з цієї абстракції -«людини як такої». Англійський економіст А. Сміт виводив економічне життя з особистого інтересу атомізованої людини. Б. З критикою ідеї абстрактного індивіда, ізольованого від історичного руху, виступив К. Маркс. Суспільство не є сума індивідів, а є сумою тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться. Ідея суспільства міститься в самій людині як суспільній істоті. Людина і суспільство з'являються в історії одночасно, причому не свідомість людей породжує суспільство, а доцільна і цілеспрямована трудова діяльність. Основоположною структурою суспільного буття Маркс вважав економічні відносини між людьми.

Класики марксизму особливо підкреслювали значимість суб'єктивного (людського) фактору в суспільному процесі, роль особистості в історії. Суспільство, проголошували вони,–це самі люди в їх суспільних відносинах. Але цей проголошений погляд на суспільство не був дійсно реалізований в їх теорії. Поступово в соціальному пізнанні утвердилося прагнення максимально вилучити з соціальної теорії розгляд суб'єктивного світу особистості. Суспільство стало визначатися як надіндивідне утворення, що розвивається за об'єктивними, тобто незалежними від людського суб'єкта, його свідомості і волі, законами. Тим самим особистість була підкорена суспільному цілому, вдосконалення суспільства повинно було випереджати вдосконалення особистості. Суспільство було звеличене за рахунок індивіда, цінності суспільства проголошені більш значимими, ніж цінності індивіда. Такий погляд на співвідношення суспільства і людини був притаманний не тільки К. Марксу, але й Г. Гегелю, Е. Дюркгейму.

В. Соціальна філософія XX століття, намагаючись подолати «обезлюднений» підхід до суспільства, переглянула саме поняття суспільства, соціальної реальності. Не заперечуючи існування суспільства як об'єктивної, надіндивідної системи, було знайдене «людське» підґрунтя цієї системи. Воно одночасно є і виявом людської суб'єктивності, і виявом соціальності. Такою «першоклітинкою» суспільства став феномен інтер-суб'єктивності, міжіндивідних зв'язків, в яких не губиться, не втрачається людське «Я». Сама соціальна реальність виявляє себе як множина «Я», кожне з яких є унікальним, непередбачуваним, абсолютно не запрограмованим, таким, що не підкоряється ніяким абстрактним схемам суспільних законів, не є «гвинтиком» в суспільному механізмі.

Індивіди постійно вступають у індивідуальну взаємодію в процесі праці, в дружніх стосунках, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, народження і виховання дітей тощо. Ця взаємодія конкретних людей, спілкування на рівні «Я – Ти», інтерсуб'єктивні зв'язки як зв'язки між особистостями, і є первинним актом соціальності. Над цим первинним прошарком суспільства, де людина впізнає іншу людину як «альтер его», нарощується інша структура суспільних відносин, які мають вже деперсоніфікований характер, нарощується суспільство як безлике «Воно». На цьому рівні суспільство виявляє себе як об'єктивна система соціальних обставин, зв'язків і відносин, які були історично створені попередніми поколіннями, в які індивід включається з. моменту народження, і які стають об'єктивною умовою його існування. І суспільство як об'єктивна система, і суспільство як міжіндивідуальні зв'язки – усе це є єдиною соціальною реальністю, але на різних її рівнях, у різних вимірах суспільного буття.

Одним із представників нового підходу в соціології XX століття, захисником ідеї повернення до людини в соціальному пізнанні, був М. Вебер.

Отже, соціальна філософія пройшла у визначенні суспільства через три етапи, три способи розуміння його сутності:

I етап: суспільство розуміється як сума індивідів, справжня соціальна реальність–це індивіди, а суспільство є лише абстрактним поняттям для позначення суми індивідів;

II етап: суспільство є об'єктивною, незалежною від свідомості і волі людини, системою, що розвивається за власними законами;

III етап: суспільство на певних рівнях своєї організації є об'єктивною системою, але вихідною структурою суспільства є міжіндивідні взаємодії людей, інтерсуб'єктивний простір «Я–Ти», в якому утверджується людська суб'єктивність і формується соціальність.

Таким чином, суспільство є сукупністю людей в системі їх соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодій, то породжені власною діяльністю людей. А людське життя у всіх його проявах є суспільним. Воно є необхідним і іманентним виявом глибинної онтологічної всеєдності, яка становить основу людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття для неї найзручніший, а тому що це відповідає її природі як суспільної істоти. Античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур) дали світові перші теоретичні погляди на соціум як систему співіснування людей, виходячи з того, що людина за своєю природою є суспільною істотою, а співжиття людей є природною потребою. Єднальними силами суспільства, яке вони ототожнювали з державою, вважали гармонію і справедливість. Гармонійності людини мала відповідати гармонійність суспільства-держави. Таке суспільство, за Платоном, є «великою людиною», своєрідною реальністю, що має свою внутрішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. Розуміння суспільства як особливої реальності підтримували і стоїки–для них суспільство було взірцем, відтворенням світової, космічної єдності, яка пронизує і охоплює будь-яку множинність. Людську спільноту, Землю, Всесвіт вони тлумачили як своєрідне «суспільство» -- «державу богів і людей». Розуміння суспільства як певної цілісності, самостійної реальності, називають «соціальним універсалізмом». Епікур та його послідовники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єдналися в суспільство, розподіливши суспільні обов'язки і утвердивши правила стосунків між собою. Тому суспільство постає результатом свідомої угоди між людьми про влаштування спільного життя, що має полегшити відносини і створити систему взаємної безпеки. Таке тлумачення суспільства на раціональних засадах має назву «соціальний атомізм». Соціальний універсалізм і соціальний атомізм, як загальні погляди на суспільство, у різних варіантах пронизують всю історію соціально-філософської думки.

Кожне суспільство є певною єдністю, яка виявляє себе в упорядкованості, узгоженості життя всіх індивідів і функціонує як цілісність, що не виключає суперечності інтересів і груп. Взаємодія цих суперечностей та визначення суспільних цілей зумовлює внутрішню динаміку суспільного життя, постійного розвитку. Тому суспільство є системою міжлюдських індивідуальних та колективних зв'язків, їх взаємодії із суспільними організаціями, державними інститутами та установами, характер цих зв'язків визначається діяльністю в суспільних сферах.