Соціально-економічний і політичний розвиток України в 20-ті - 30-ті роки ХХ ст.

Поряд з цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

• Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

• у 1940р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913р. збільшився у сім разів;

• за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини) ;

• за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів фабрик, шахт, електростанцій. Серед них сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, «Азовсталь», «Запоріжсталь «, «Криворіжсталь «. ^ Звичайно, це були результати історичного значення. Але українському народу довелося заплатити за них занадто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

В результаті перших п’ятирічок в країні відбулись значні соціально економічні зрушення. Вся влада безроздільно перейшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів і готової продукції, за кредитно-фінансовими закладами, механізмом ціноутворення і іншими економічними інституціями.

Наприкінці 20-х років у Радянському Союзі завершилася боротьба партійних угрупувань. Перемогу отримали прихильники командно-адміністративних методів управління господарством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи часів “воєнного комунізму”. З цією метою, наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних “надлишків”, незаконні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів по відношенню до куркулів, а місцями і до середняків.

Ціленаправлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрямках. В 1927 році для промислових підприємств було встановлено державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п’ятирічки вони взагалі припинили своє існування.

На початку 1930-х років відбувається майже повне витіснення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулась податкова реформа. Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит, як такий, було замінено централізованим фінансуванням. В зв’язку з ліквідацією кооперативних банків, всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об’єму короткострокового кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування.

Таким чином, починаючи з 1929 року, в економіці утверджується адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики “воєнного комунізму”, але уже в нових умовах. Директивне планове розподілення ресурсів і продукції в кінці – кінців витіснило ринкові відносини. Наприкінці першої п’ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років.

На XV з’їзді більшовистської партії (1927 р.) було затверджено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру.

В грудні 1929 р. керівництво партії і держави запропонувало провести “суцільну колективізацію”. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній України – до весни 1932 року, в інших районах – до 1933 року.

На першому етапі колективізації не зовсім було зрозуміло, яку форму набудуть нові господарства. Але поступово основною формою об’єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву “колгосп”, під якою вони увійшли в історію СРСР.

Поряд з колгоспами, в цей період отримали розвиток і радянські господарства – “радгоспи”, тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. Одночасно з процесом об’єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім’ями виселяли у віддалені необжиті райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах. Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів.

Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення “зернової проблеми”, оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізнених селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов’язкове постачання сільськогосподарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено системою обов’язкового постачання продукції за визначеними нормами з кожного гектару посівних площ і твердими державними цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в державні підприємства.

З 1930 року в колгоспах розпочалось широке використання трудоднів, які виступали умовною одиницею визначення затрат праці окремих членів колгоспу і їх частки в кінцевому результаті діяльності господарства. Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю призвела до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. – майже 400 млн.). В зв’язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В. М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала ця комісія, були репресії.

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару боржникам, заборонялась для них торгівля, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов’язаннями. Села опинились в оточені регулярних військ і фактично були приречені на голод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. – від 3 до 3, 5 млн. чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

В червні 1929 р. в країні створюються державні машинно-тракторні станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарська техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату – приблизно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ.

На II з’їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийнято “Статут сільськогосподарської артілі”, у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки продукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках.

Таким чином, колективні господарства відігравали провідну роль лише в виробництві зерна, цукрового буряка, соняшника і інших технічних культур, а основна частина продуктів харчування, як і до колективізації, надходила від одноосібних господарств і присадибних ділянок колгоспників.

Селянство, в основному було об’єднане в колгоспи. Наприкінці 1930-х років одноосібні селянські господарства були практично витіснені з допомогою податків і адміністративних заходів. Наприкінці 1930-х років радянська економіка набуває “табірного” образу. В результаті масових репресій значна частина населення опинилась за колючим дротом. Праця ув’язнених включалась в п’ятирічні плани. В роки перших п’ятирічок система Головного управління таборів за об’ємами виробництва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів.

Таким чином, в кінці 1930-х років в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають “державним соціалізмом”. Її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної власності. Крім того, до основних характеристик “державного соціалізму” можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офіційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що “державний соціалізм” в СРСР набував чітко вираженого тоталітарного характеру.

 

 

Ідеологія – система концептуально оформлених уявлень ідей та поглядів на політичне життя яке відображає інтереси світогляд ідеали умонастрій людей класів націй, суспільства, політичних партій громадських рухів та інших суб’єктів політики

Культ особи – єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння “божеству”.

Модернізація – оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог.

Тоталітаризм – політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутністю пептичного плюралізму й демократичних свобод обмеженням політичних прав усього населення.

 

 

1. Рибак І. В. Соціальна структура українського села: зміст, труднощі, проблеми (20-ті – початок 90-х рр. ХХ ст.). – К., 1997.

2. Кульчицький С. В., Мовчан О. П. Невідомі сторінки голоду 1921-1923 рр. в Україні. – К., 1993.

3. Панченко П. П., Славов В. П., Шмарчук В. А. Аграрна історія України. – К., 1996.

4. Вакуленко О. Здійснення нової економічної політики у сільському господарстві України в 1921-1928 рр. //Економіка України. -1992. – № 3.

5. Ганжа О. Державне регулювання соціально-економічних відносин на селі в умовах НЕПу //Укр. іст. журнал. – 1990. – № 10.

6. Ефимкин А. П. Идею рождает время: О денежной реформе 1922-1924 гг. //Деньги и кредит. – 1991. – № 1.

7. Калініченко В. В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929 рр.). – Харків, – 1991.

8. Кульчицький С. В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР // Укр. іст. журнал. – 1989. – № 10.