Соціально-медичні основи в соціальній роботі

2. Масаж серця. Використовується в комплексі із інтенсивною інфузійною терапією та ШВЛ (штучною вентиляцією легень). Розрізняють непрямий (закритий) та прямий (відкритий) масажі серця. Ефективність масажу серця визначається підйомом систолічного артеріального тиску до 70-80 мм. рт. ст.. Крім того сприятливий результат цієї процедури може залежати і від терміну, коли розпочали робити масаж серця.

3. Дефібриляція серця. Переважно використовується електрична дефібриляція, коли фібриляція, що виникла на фоні гіпоксії усувається за допомогою одинарного елекричного імпульсу. Для боротьби з фібриляцією також використовують хімічні засоби: 5% розчин хлориду калію, новокаїну (5-10 мл 1% розчину). Внаслідок пригнічуючого впливу хлориду калію необхідно ввести його антагоніст – хлорид кальцію (0, 25 мл/кг 10% розчину)

4. Штучна вентиляція легень. Проводити ШВЛ необхідно негайно при появі признаків кисневого голодування організму. Найбільш ефективна ШВЛ яка виконується за допомогою спеціальних апаратів. При відсутності їх використовуються методе “рот в рот” або “рот в ніс”. Перед початком ШВЛ не6хідно провірити прохідність верхніх дихальних шляхів, а при наявності в них слизу чи крові – відсмоктати їх. ШВЛ проводиться через маску, інтубаційну або трахеотомічну трубку.

 

 

У ослаблених хворих, які тривалий час перебувають у ліжку, можуть утворюватись пролежні. Пролежень (змертвіння, некроз) – це дистрофічні, виразково-некротичні зміни шкіри, підшкірної основи і навіть окістя та кістки, які розвиваються внаслідок порушення місцевого кровопостачання та іннервації.

Утворюються пролежні там, де шкіра тривалий час стискається між кісткою і ліжком. При лежанні хворого на спині пролежні утворюються переважно в ділянці потилиці, лопаток, хребта, крижової кістки, ліктів і або п'яток. Якщо хворий лежить на боці або на животі, некротизуються ділянки великих вертлюгів, колін та передні поверхні гомілок.

Для характеристики пролежнів використовують міжнародну класифікацію, згідно якої в залежності від глибини уражених тканин визначають їх ступінь:

I ступінь – пролежні з глибиною ураження, яка відповідає товщині шкіри;

II ступінь – пролежні з глибиною ураження до підшкірної клітковини;

III ступінь – з глибиною ураження до глибокої фасції;

IV ступінь – з глибиною ураження до кістки;

V ступінь – закриті пролежні з анатомічною глибиною ураження до фасції або кістки.

Першою ознакою пролежнів є блідість шкіри з наступним почервонінням, набряком та відшаруванням епідермісу. Потім з'являються пухирі і шкіра некротизується. Для профілактики пролежнів рекомендується:

1) змінювати положення хворого через кожні 2 год, якщо дозволяє його стан;

2) після кожного прийому їжі, але не менше трьох разів протягом дня, струшувати простирало, щоб у ліжку не було крихт;

3) стежити за тим, щоб на постелі та білизні не було складок;

4) важкохворим необхідно під сідниці підкладати надувний гумовий круг, на який надягають наволочку, а під лікті та п'ятки – ватно-марлеві круги;

5) стежити за чистотою шкіри, для цього двічі на день обмивати теплою водою шкіру на тих ділянках, на яких найчастіше утворюються пролежні, а потім протирати ці місця ватним тампоном, змоченим одним із розчинів, що наведені нижче: 10% розчином камфорного спирту, 0, 5% розчином нашатирного спирту, 1% розчином саліцилового спирту, 40% розчином етилового спирту, одеколоном, слабким розчином оцту (1 столова ложка на склянку води) ;

6) щодня кварцувати шкіру спини та сідничних ділянок;

7) шкіру в місцях мацерації обмивати холодною водою з милом, протирати 70% спиртом і припудрювати тальком;

8) при почервонінні шкіри періодично розтирати її сухим рушником для поліпшення кровообігу і змащувати 5-10% розчином калію перманганату.

Пухирі змащують брильянтовим зеленим, потім накладають суху асептичну пов'язку. При обмеженому некрозі змертвілі тканини видаляють, рану закривають стерильною серветкою, змоченою розчином хлораміну або фурациліну. В міру очищення рани переходять на мазеві пов'язки (1% синтоміцинова мазь, 10% стрептоцидова мазь).

Приєднання інфекції у таких хворих може призвести до сепсису і стати причиною смерті.

 

 

Лікарська мораль – це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Необхідно також уточнити поняття лікарської і медичної етики. З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а поняття медичної етики – зміст аспекту професійної етики. Через поняття лікарської етики виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною фігурою охорони здоров'я і медицини. Це положення зовсім не означає приниження ролі середнього медичного персоналу. Адже вихідними вимогами етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу.

Медична етика відображає моральні норми у таких системах, як «лікар – хворий», «лікар – медичний колектив», «лікар – науковий керівник», «лікар – суспільство» та ін.

Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

Деонтологія (від грецьк. deon (deontos) – потрібне, необхідне + logos – поняття, вчення) – це система загальних знань про науку, практику, вимоги до професійних та особистих якостей працівника, систему формування цих якостей.

У широкому розумінні деонтологія – розділ етичної теорії, в якому розглядаються проблеми обов'язку, моральних вимог і нормативів. Термін застосував Бентам, який вживав його для визначення вчення про мораль у цілому. Пізніше деонтологію почали відрізняти від етичної аксіології (від грецьк ахіа – цінність + logos) – теорії добра та зла, моральних цінностей взагалі. Загальна деонтологія вивчає узагальнені принципи поведінки, її форми, моральні та суспільні ідеали.

У більш вузькому значенні деонтологією називають професійну етику медиків, яка ставить за мету підвищення ефективності лікування за допомогою заходів психотерапії, дотримання лікарського етикету тощо.

Однак сьогодні у медицині в поняття «деонтологія» вкладають принципово інший зміст. Насамперед, деонтологія розуміється як вчення про обов’язок, наука про моральний, естетичний та інтелектуальний вигляд людини, яка присвятила себе турботі про здоров'я інших, про те, які повинні бути взаємини між медиками, хворими та їх родичами, а також між колегами в медичному колективі і цілих установах, які беруть участь у боротьбі за життя і здоров'я людей.

Існує певний внутрішній зв'язок деонтології з етикою, і це зрозуміло, тому що обов’язок, справедливість, совість і честь, уявлення про добро і зло, нарешті, щастя і сенс життя є етичними категоріями. П. А. Гольбах визначав етику як науку про відносини між людьми і обов'язки, які випливають з цих відносин. Отже, етика являє собою один з напрямків виховання, тісно пов'язаноий з деонтологією, її цілями і практичною їх реалізацією.

Медична деонтологія – це:

вчення про моральні взаємовідносини між медперсоналом і суспільством;

вчення про принципи поведінки медичного персоналу, яке направлене на підвищення ефективності лікування;

система норм моральної поведінки медичного персоналу по відношенню до хворих.

Безумовно, деонтологія не може дати рецептів для різних ситуацій, що виникають у медичній практиці, адже кожен пацієнт – це особистість з певним ставленням до хвороби і медичного персоналу.

Принципи і вимоги деонтології розповсюджуються на роботу всього медичного персоналу, тому для медицини існує більш широке поняття «медична деонтологія», тобто практичне втілення морально-етичних принципів у діяльності лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу, що мають бути спрямовані на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування пацієнтів.

До сфери лікарської деонтології належать питання, пов’язані з лікувальною тактикою, взаємовідносинами лікаря і хворого, з поняттям про лікарську таємницю, колегіальністю лікарів тощо.

Важливою проблемою сучасної деонтології є відмова деяких хворих від лікування. Багато хворих з хронічними захворюваннями знають про можливі ускладнення від того чи іншого препарату, тому намагаються ухилятися від призначеної терапії. Різноманітні фобії, пов’язані зі страхом побічної дії препарату, алергії тощо призводять до того, що хворі не виконують призначений лікарем режим лікування, не вживають потрібні ліки або вживають нерегулярно, в інших дозах, а в результаті – розвиток стійкості мікроорганізмів до ліків, зниження ефективності лікування.

 

 

Апанасенко Г. Л., Попова Л. А. Медицинская валеология. – Киев: Здоровье, 1998.

Вардинець І. С., Тарасюк В. С., Семків М. П., Козаков Г. К. Соціальна медицина та організація охорони здоров'я: Підручник для вищих навч. мед. закл. I-II рівнів акредитації. – Тернопіль: Лілея, 2002.

Здоров’я населення України та діяльність лікувально-профілактичних закладів системи охорони здоров’я: Щорічна доповідь за 2006 рік. – Київ, 2007. – 208 c.

Неотложные состояния и экстренная медицинская помощь: справочник / под ред. Е. И. Чазова. – М. : Медицина, 1989.

Стан здоров’я населення України у 2007-2008 рр. // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України. – № 2. – 2007. С. 9-14.

Столяров Г. С., Огай М. Ю. Соціальна статистика: Навч. -метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К. : КНЕУ, 2003. – 195 с.

Шамконець А. А. Географія суспільного здоров’я населення // Медична географія в Україні. – №3. – 2006. – С. 32-39.

Шевчук М. Г. Сестринська справа. – К. : Здоров’я, 1992.