Соціально-правові передумови становлення в Україні громадянського суспільства

 

Витоки українського громадянського суспільства слід вбачати починаючи з традицій Київської Русі (народне віче, вибір князя, існування місцевого самоврядування тощо). Цю традицію підсилили процеси української реформації, політичні вчення ХV століття (М. Смотрицький, С. Оріховський, Х. Філалет, К-Т. Ставровецький та ін.). Важливою на цьому шляху стала місія українських братств у гуманістичному просвітництві та вихованні молоді. Окремо слід відзначити демократично-громадянську традицію козацько-гетьманської доби, ідеї громадян-ськості в українській суспільній думці ХІХ століття, зокрема, діячів Кирило-Мефодіївського братства, а також В. Антоновича, М. Драгоманова, С. Подолин-ського. Значний розвиток отримують громадянські традиції в Україні періоду революції та відновлення державності (М. Грушевський, В. Винниченко). Можна підкреслити соціально-правові ідеї українських політиків, вчених, художньої інтелігенції другої половини ХХ століття – М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, громадянськість українців періоду “радянської демократії”, відстоювання демократичних традицій шістдесятниками та дисидентами.

Хоча соціально-правові погляди українських мислителів мали суперечливий характер і не були сформовані в єдину систему, у своїй сукупності вони виявили й презентували весь спектр наукових уявлень про громадянське суспільство, притаманних тодішній світовій політичній та соціально-філософській думці. Їх значення і вплив відчувається й сьогодні, що дозволяє розглядати їх у якості історичної передумови розуміння природи й сутності того громадянського суспільства, яке формується нині в Україні.

У радянський період історії України, коли об’єктом критики і переслідувань стали “український буржуазний і дрібнобуржуазний націоналізм”, гоніння на патріотів України поєднувалися з хвилями репресій в середині партійно-радянської номенклатури.

Суперечливі кроки радянської влади в Україні в освіті, науці, літературі, мистецтві призвели до формування нового етапу національної ідентифікації, зростання політичної культури населення. Особливу роль в цих процесах зіграли шістдесятники, які діючи в рамках радянської системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції, знову надали цьому термінові морально-етичного змісту: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до природних етичних норм. Поява такого ферменту стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору.

Традиційна радянська політика щодо інтелігенції передбачала нещадну розпра-ву з тими, хто не бажав йти на компроміс із політичною системою, і відносно ліберальне ставлення до тих, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-1980-х роках, після згортання хрущовської «відлиги», рамки можливого компромісу звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посилення дисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зросла.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріо-тизму трактувався як націоналізм. Найхарактернішою рисою в ідеології українсько-го дисидентського руху кінця 1970 – початку 1980-х років було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні права людини. У цьому сенсі він відмовлявся від спадщини як лівого (націонал-комуністичного), так і правого (оунівського) українських тоталітарних рухів 1920-1940-х років.

Іншим новим моментом у розвитку дисидентства в Україні стала поява незалежного робітничого руху. Перші робітничі маніфестації і страйки відбулися ще за часів Хрущова; у 1962 р. страйкували робітники Донецька і Жданова.

Абсолютна більшість робітничих виступів мала стихійний і розрізнений характер. Їм бракувало політичних вимог і вони розвивалися без зв'язку з дисидентським рухом в Україні. У 1978 р. донецький шахтар Володимир Клебанов організував Асоціацію вільних профспілок трудящих Радянського Союзу – незалежну профспілку, яка послужила прототипом польської «Солідарності». Кількість її членів становила 200 чол., у т. ч. робітників з Одеси, Донбасу і Криму.

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорсткого тиску державного апарату, ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1985-1991 рр. та в перші роки незалежності.

Економічну основу громадянського суспільства складають різноманітні форми власності та приватний капітал, ринкова інфраструктура та її регулювання. В колишньому СРСР вони були відсутні або перебували в тіньовому секторі економічного життя. Аналіз етапів становлення ринкових відносин в Україні, особливо в контексті таких процесів, як роздержавлення та приватизація, лібералізація, шокова терапія, показує, що мета цих перетворень – формування ефективного власника і ефективного виробництва, які б підняли статус особистості (власника) до рівня усвідомлення своїх громадянських і людських прав та обов’язків, забезпечили реалізацію виробничих процесів на рівні найбільш високих досягнень техніки та технології, досвіду передових країн світу, відповідальності за якість кінцевої продукції тощо. На жаль, наслідки означених процесів виявились дещо іншими, ніж планувались. У дисертації аналізуються такі явища, як поляризація бідності і багатства, збагачення чиновників, корупція, тіньові капітали, відмивання грошей тощо. Все це далеко не сприяє становленню та розвитку громадянського суспільства, збочує суспільний процес, відсторонює його від магістральних шляхів ринково-демократичних трансформацій.

Політичні передумови становлення громадянського суспільства – це політичні партії, групи інтересів, об’єднання, клуби, недержавні засоби масової інформації, механізми й технології виборчого процесу, політична культура й політичне представництво. Їх активне становлення розпочалось в період, що передував проголошенню незалежності України й у перше десятиріччя незалеж-ності. Характерною рисою цього процесу було подолання одноосібного панування єдиної партії – КПРС та її ідеології, формування багатопартійності як цілісного утворення на основі усталених зв’язків між політичними партіями, що відріз-няються одна від одної програмами, внутрішньою структурою, тактикою тощо. Реальністю багатопартійність (яка б надала політичним партіям рівні можливості у змаганнях за політичну владу, утвердження соціального плюралізму, забезпечила суттєву демократизацію суспільного життя) в Україні, на жаль, не стала. Натомість створилась ситуація “дрібно партійності”, невиразності, безпринципності, перманентного “партійного розпаду” й ситуативного “блокування” задля задоволення тимчасових, часто вкрай суб’єктивних інтересів партійних лідерів або ж кланів. Отже, багатопартійність, яка лише формується, у якості платформи громадянського суспільства може розглядатись лише зі значною часткою допуску.

До соціокультурних передумов громадянського суспільства відносять зміни, що відбуваються у цій сфері в контексті демократизації:

формування новітньої демократичної культури участі людей (громадян) у державних і суспільних справах;

становлення такої якості громадянина, як здатність законним чином реалізовувати власні інтереси на державному і суспільному рівні;

культура спілкування людей, їх толерантне ставлення одне до одного в розмаїтті етнічних, релігійних, майнових і ін. інтересів;

кристалізація основ нової моральності; формування та розвиток демократичної політичної культури;

утвердження ідеології реального плюралізму та демократизму, рівності всіх перед законом.

Всі ці елементи перебувають в Україні на стадії становлення. Їх зростання засвідчує рівень утвердження передумов громадянського суспільства. Але цей багатоманітний процес і сьогодні суперечливий, мало прогнозований, кожний елемент загального процесу може вибухнути конфліктом.

 

 

Четверікова Л. Проблема інституалізації соціального капіталу як переду-мови розвитку громадянського суспільства в Україні / Л. Четверікова // Укр. нац. ідея: реалії та перспективи розв. – 2012. – Вип. 24. – С. 62-66.

Колодій А. Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні: Моногр. / А. Ф. Колодій. – Л. : Червона Калина, 2002. – 275 с.