+3 8(066) 185-39-18
fурахуванням особливої сфери діяльності органів держави, які мають виконавчий характер. Відтак, «державне регулювання» є більш широким поняттям, ніж «державне управління», оскільки охоплює ширшу сферу організаційності діяльності держави. Тому державне регулювання тісно пов’язане з формами державного управління.
Державне регулювання й державне управління спрямовані на досягнення однієї мети управління: впорядкування соціальних об’єктів та соціальних процесів, переведення їх з одного стану в інший. Проте, державне регулювання й державне управління мають суттєві відмінності, пов’язані з використанням специфічних засобів (методів) управлінського впливу.
Державне регулювання створює умови для діяльності суб’єктів та об’єктів управління в напрямі, який є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління в цілому. Причому державне регулювання передбачає декілька варіантів майбутньої діяльності керованих об’єктів, створюючи можливість діяти найбільш ефективно. Саме тому державне регулювання інколи ототожнюють з використанням непрямих (економічних, заохочувальних, стимулюючих) методів управлінського впливу. Причому державне регулювання не може бути використане без застосування
методів безпосереднього впливу на об’єкти управління, і тому державне регулювання зрештою неможливе без державного управління [2].
З моменту свого виникнення і по сьогоднішній день проблема регулювання галузі освіти цікавить широке коло науковців, спеціалістів-практиків, тому бачення проблеми державного регулювання освіти як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці передбачає наявність різних точок зору на цю проблему та різних підходів до її вивчення і вирішення. При цьому в сучасній науковій літературі феномен освіти як об’єкт наукового дослідження постає у вигляді різних її визначень. Категорія освіти має складний, міждисциплінарний, багатоаспектний характер, що одержує в різних галузях науки свій специфічний зміст як соціальної системи, однієї з підсистем суспільства, як соціального явища, соціального інституту, системи соціальних зв’язків, психолого-педагогічного феномену, освітньої послуги як економічної категорії та ін. Тобто саме поняття «освіта» розглядається в науці та практичній діяльності одночасно як соціальна цінність, як система, як процес і як результат, що ускладнює формалізацію його як об’єкта управління [4].
Освіта – багатоаспектний складний об’єкт управління, керована система, яка поділяється на безліч самостійних, цілісних підоб’єктів керуючого впливу. Ними виступають освітні установи, освітні програми, освітній процес і його результати. Специфіка предмета впливу, обумовлена змістом освітніх відносин і соціальним значенням галузі освіти та діючі нормативно-правові акти у галузі освіти, визначають особливості державного регулювання освіти, серед яких: суспільно-державний характер освіти; нетипове розмежування компетенції; особливий метод правового регулювання; автономія навчальних закладів; багатосуб’єктний склад органів, що оказують регулюючий вплив, та багато інших (зміна змісту освіти, експерименти в галузі освіти тощо).
Складність і неоднозначність механізму функціонування освіти в першу чергу визначається специфічними особливостями освітнього процесу, найбільш відома серед яких – множинність продуктів освіти. Розмежувати сутність і зміст даних продуктів можна на основі двох основних критеріїв: за типом
економічних суб’єктів, які отримують дані освітні продукти, за типом і способом матеріалізації продукту. Відмінності створюваних продуктів визначають неможливість їх реалізації в рамках тільки ринкового механізму, необхідність державної участі в регламентації суспільних взаємовідносин, що виникають в освітніх процесах, і у використанні отриманих освітніх продуктів.
Сучасні тенденції та загальнонаукові підходи, а також специфіка освіти, визначені нормативно межі державного втручання, участь суспільно-державних структур дозволяють говорити саме про процес державного регулювання освіти.
На нашу думку, державне регулювання освіти являє собою систему економічних, соціальних, правових, політичних і організаційних форм і методів впливу на суб’єктів освітніх процесів, що визначають середовище для реалізації ними цілей і завдань, одночасно відповідають як стратегічним інтересам держави, так і безпосереднім інтересам самих цих суб’єктів.
Необхідність державного регулювання освіти посилюється наявністю недосконалостей ринку в цій галузі. Освіті як специфічній галузі соціальних послуг притаманні всі найбільш відомі ознаки ринку: суспільні блага, зовнішні ефекти, неповна і асиметрична інформація, обмежена конкуренція. Поряд із зазначеними основними ознаками ринку освіти їй властиві й специфічні риси ринкового механізму: невизначеність ресурсу часу, що виникає на основі специфіки технологій освітнього процесу і посилюється в міру розвитку «освіти дорослих»; недостатня раціональність використання продуктів освіти. Подібні явища не мають аналогів в інших галузях і сферах діяльності.
Обмеженість ринкового механізму організації освіти повинна компенсуватися державним регулюванням цієї сфери. Однак, подібне регулювання не може бути простим продовженням практики адміністративного управління освітою. Колишнє командне управління освітою стає гальмом реформування та модернізації освіти і призводить до «псевдореформування», що виражається в бурхливому проведенні усілякого роду експериментів.
Таким чином, необхідність розвитку системності в державному регулюванні галузі освіти визначається наступними моментами: невизначеністю і різноманіттям продуктів освіти в одному і тому ж освітньому процесі; специфікою попиту і пропозиції на ринках освітніх продуктів і недосконалостями ринкового механізму в освіті; невідповідністю змісту і форм державного управління освітою інноваційної сутності освітніх процесів та нової ролі галузі освіти в постіндустріальному суспільстві.
Для дійсного розвитку механізму регулювання, на відміну від командного управління, необхідне здійснення лібералізації галузі освіти. При цьому звільнення галузі освіти має здійснюватися не через процес приватизації освітніх установ, а на основі роздержавлення управління, позбавлення від зайвої, дріб’язкової опіки над ними з боку Міністерства освіти і науки України. Для того, щоб подібні зміни стали реальними, необхідна зміна статусу, функцій і повноважень освітнього державного органу – з відомчого міністерства він має перетворитися на міжвідомчий координуючий комітет.
Доводиться констатувати,