Становлення Болгарського царства та IV Хрестовий похід

У 11-12 ст. Болгарією управляв повноважний намісник візантійського імператора, який, однак, мало втручався в місцеві справи. Проте коли візантійські феодальні відносини почали поширюватися на територію Болгарії, а її північні рубежі виявилися відкритими для вторгнень, положення болгарського народу погіршилося настільки, що двічі піднімалися масові повстання.

Хрестоносний рух почався наприкінці XI ст., уже після церковного поділу. Походи хрестоносців надихалися сукупністю найрізноманітніших мотивів. Багато з них, безсумнівно, спонукалися справжнім релігійним ентузіазмом, як, наприклад, коронований хрестоносець Людовік IX Французький, занесений католицькою церквою до лику святих. Але були й різноманітні більш приземлені мотиви. Можновладні особи жадали завоювань і їм вдалося створити на Сході цілу систему феодальних держав. Молоді люди зі знатних сімейств хотіли маєтків: у силу майорату, який панував на Заході, на той час існувало безліч безземельних дворян. А багато хто хотіли всього-на-всього лицарських пригод. Італійські міста-республіки, піонери європейського капіталізму, прагнули захопити торговельні шляхи на Схід. Прості ж селяни, які великими масами спрямовувалися на Схід, бачили у війнах за “труну Господню” засіб уникнути страшних тягот підневільного життя й звільнитися від недоїмок, які їм заздалегідь обіцялися.

Всі ці різнорідні плини надихала і направляла в єдине русло Римська церква, яка мала, крім ідеальних спонукань, і свій власний церковно-політичний інтерес – вирішити на користь Риму давню суперечку з християнським Сходом. Сирія й Палестина, куди прийшли хрестоносці, не були церковною пустелею. Під мусульманським пануванням у стані тендітного миру й рівноваги тут століттями існували християнські церкви.

Хрестоносці відразу стали на шлях латинізації. У створеному ними Ієрусалимському королівстві з порівняно нечисленним християнським населенням кафедри були зайняті латинськими єпископами з патріархом Святого Граду на чолі: представником східного християнства був один-єдиний несторіанський єпископ. Але в Сирії з її потужними християнськими громадами не можна було в такому ступені ігнорувати місцеві Церкви. Під тиском католицької ієрархії там складається надзвичайно складна конфесіональна ситуація, що існує на Сході, донині. Насаджується латинська церковна структура й латинське чернецтво.

Найсильніший, хоча й непрямий, удар наносять хрестоносці східному християнству своїми дивовижними жорстокостями у відношенні своїх мусульманських ворогів. Християні, які століттями мирно уживались із ісламськими завойовниками, відразу перетворилися в заручників гніву й помсти. Заклик до IV Хрестового походу пролунав на самому початку понтифікату Інокентія III. Неповних сто років пройшло зі взяття Єрусалима учасниками I Хрестового походу, але хрестоносний рух був в занепаді і Єрусалим був уже загублений.

У першій половині 1202 р. хрестоносне воїнство зібралося у Венецію, звідки було вирішено розпочати похід і Венеціанська республіка, найбільш потужна з італійських купецьких республік, набуває визначального впливу на події. Венеція формально була васалом Візантії, але фактично ослабла православна Імперія зазнавала значних утисків свого васала. Надавши в критичну хвилину життєво необхідну Візантії військову допомогу, венеціанці нав'язали їй кабальний договір, який давав їм право безмитної торгівлі в Константинопольській імперії, що привело до занепаду власної візантійської торгівлі. Багато разів намагалася Візантія вирватися із цих лещат, але сил на це в неї не було. А коли зубожілі й озлоблені городяни піднімали бунти й громили венеціанські крамниці й факторії, це ставало ще одним пунктом антиправославної й антивізантійської пропаганди, яка давно розпалювалася на Заході.

Старий дож Венеції Енріко Дандоло, геніальний і безсоромний політик, вирішив, що IV Хрестовий похід дає його республіці унікальну можливість покінчити із залежністю Венеції від коливань візантійської політики, покінчивши із самою Візантійською державою. Венеція повинна була стати єдиною господаркою східного Середземномор'я. Взявши у свої руки керування походом, Венеція стала головною винуватицею відхилення походу від первісного плану, який припускав переправляння воїнства на венеціанських кораблях у Єгипет, якому належав тоді Єрусалим, і нанесення удару по головних військових силах мусульманського світу. Хитромудрий венеціанський дож захопив у свої руки ініціативу, підписавши із хрестоносцями нездійсненний для них договір про оплату морського перевезення в Єгипет і тим поставивши їх у важку фінансову залежність від Венеції.

Серед лицарів, які що зібралися у Венеції для звільнення труни Господньої, антивізантійські настрої були досить поширені. З перших Хрестових походів Візантію обвинувачували на Заході у всіх невдачах хрестоносців: створювався пропагандистський образ підступного ворога, який діє проти католиків у союзі з малоазійськими емірами й іншими мусульманськими государями. Візантія й справді була не в захваті від хрестоносців, які не тільки грабували й розоряли візантійські території, але й створювали серйозну політичну й військову загрозу підвладними їм на Сході державами. Візантія, однак, прагнула не знищити ці держави, але підкорити їх своїй верховної влади й звичайно ж не допустити їх союзів з мусульманами проти Ромейської держави.

Уже протягом століття в західних властителів часом виникали наміри завоювати Візантію. У роки підготовки IV Хрестового походу задуми антивізантійської агресії раптом отримали привід, який давав їм мниму легітимність. На заході