Становлення радянського партизанського руху в Україні (червень-грудень 1941 р.) : загальний огляд проблеми

Слід згадати і деяких колишніх оточенців, у подальшому – керівників партизанського руху. Під Уманню потрапив до німецького полону старший лейтенант Грабчак, командир особливого прикордонного батальйону 99-ї стрілецької дивізії, 12-ї армії Південно- Західного фронту, згодом командир партизанського з’єднання НКВС УРСР ім. Л. Берії на території Житомирщини. Уже в перші дні війни до ворожого оточення в районі Сколе (Дрогобицька обл.) потрапив капітан М. Наумов – начальник штабу підрозділу 94-го прикордонного загону військ НКВС СРСР. Від липня до грудня 1941 р. пройшов пішки окупованою територією від Гадяча (Станіславщина) до Хінельських лісів. У січні 1943 р. очолив з’єднання Українських кавалерійських партизанських загонів. У районі Борисполя було оточено загін червоноармійців, під командуванням батальйонного комісара О. Сабурова – з середини 1942 р. командира Групи партизанських загонів України (Житомирського партизанського з’єднання) та багато ін.

Перші партизанські загони, диверсійні групи, загони народного ополчення та винищувальні загони з’явилися вже в перші дні війни. Так, уже в липні 1941 р. у Києві був сформований партизанський загін «Перемога або смерть», який брав участь в обороні міста, а під час окупації діяв на території Київської та Чернігівської обл. [20], розгромлений ворогом у листопаді 1941 р. [21]. У вересні 1941 р. НКВС сформовано ще 2 партизанські полки, які, руйнуючи німецькі комунікації, мали допомагати приреченому Південно-Західному фронту. Доповідаючи Й. Сталіну про створення цих формувань, Л. Берія зазначив: «Сформовано й закинуто в тил ворога три партизанських загони з особового складу НКВС, кожен 1000-1200 бійців, озброєних кулеметами, гвинтівками й гранатами» [1, 23]. Полки діяли на території Вінницької, Житомирської, Київської, Чернігівської обл., але без належної підтримки, постійно перебуваючи у ворожому оточенні та не маючи досвіду партизанської боротьби. Обидві одиниці були знищені в грудні 1941 р. Долю цих загонів розділили і десятки інших, які формувалися нашвидкуруч, без достатньої підготовки та матеріального забезпечення.

У донесенні, прибулих із тилу ворога, партизан

Альошина, М. Мерзлікіна та К. Романова про бойову діяльність партизанських загонів під командуванням Загорулька та Євтушенка на території Чернігівської обл. читаємо: «29 листопада 1941 р. командир партизанського загону Євтушенко в результаті безперервного переслідування ворога, а також виходячи з відсутності зимових квартир і сховищ, залишив із собою групу чисельністю 25 осіб, інших бійців розпустив і запропонував їм виходити з ворожого тилу в розташування Червоної Армії» [19, 1-13]. Отже, незважаючи на всі спроби ЦК ВКП (б), НКВС і Червоної армії створити так званий «другий фронт» у тилу противника, партизанський рух на кінець 1941 – початок 1942 рр. фактично був знищений або витіснений з території України до лісових масивів Білорусі та Росії. Серед тих, хто зміг утриматися в перші місяці війни, були загони (у майбутньому з’єднання), під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, які вже в середині 1942 р. перетворилися на партизанські армії та стали першими військовими одиницями, створеного в червні 1942 р., Українського штабу партизанського руху.

Формування партизанського руху на окупованих територіях було вкрай складним і неоднозначним. Вчорашнім бійцям Червоної армії, внутрішніх військ, партійним функціонерам, місцевому населенню доводилося опановувати нові форми та методи ведення боротьби проти загарбників, перебуваючи в глибокому ворожому тилу та сподіваючись лише на себе та деякою мірою на допомогу місцевого населення. Проти кого ж воювали партизани, особливо в перші місяці війни, коли особовий склад загонів лише зрідка перевищував 100-150 бійців? Відповісти на це запитання важливо насамперед у контексті постійних звинувачень партизанів у мародерстві та пограбуванні мирного населення і на тлі сумнівів науковців щодо декларованих у радянські часи цифр, якими характеризували кількість убитих народними месниками німців.

Головного ворога партизанів певною мірою називають самі звіти керівників радянських партизанських з’єднань. Так, в одному з наказів О. Сабурова по партизанському загонові ім. ХХІУ-річчя РСЧА, вітаючи бійців із першотравнем 1942 р., він навів цифри ворожих втрат. Вказувалося, що за півроку боротьби в тилу ворога сабуровці знищили «окупантів – 52 вояка, ставлеників фашизму, поліцаїв і старост – 390 чоловік» [22, 139]. За цей же проміжок часу Путивльським об ’єднаним загоном було знищено біля 4 тис. німецьких та угорських вояків. Саме таку цифру наводив комісар загону С. Руднєв у зверненні до партизанів з’єднання (вона викликає великі сумніви, незважаючи на присутність у регіоні військових формувань Німеччини та Угорщини) [23]. Виходячи із цих даних, можемо скласти уявлення, в якому напрямі та руслі проходила ця боротьба, які завдання стояли перед окремими партизанськими загонами та з’єднаннями.

Початок партизанського руху характеризувався негативним ставленням до партизанів як з боку місцевого населення, яке вважало «народних месників» дезертирами, мародерами і причиною репресій від окупантів, так і з боку регулярної армії Радянського Союзу. Серед бійців і командирів Червоної армії в перший рік війни про партизанів склалося вкрай негативне враження. Настрої командування щодо партизанів чітко відбилися в репліці генерал-майора М. Потапова – командувача 5-ї армії Південно-Західного фронту: «Партизани нічого не роблять, сидять у лісі і чекають приходу Червоної армії та відновлення Радянської влади» [24, 25].

Підсумовуючи вищесказане, можна зазначити, що головними формами діяльності партизанів на початковому етапі війни стало розповсюдження листівок серед місцевого населення, збір зброї на місцях недавніх боїв Червоної армії і Вермахту, спроби створення розгалужених підпільних мереж, а також бойові дії проти окупаційних органів влади, насамперед підрозділів поліції. Такою ситуація залишалася до середини 1942 р., коли для об’єднання керівництва партизанським рухом України й подальшого розвитку збройної боротьби в тилу противника відбулося створення Українського штабу партизанського руху. В подальшому партизанський рух зарекомендував себе високоор- ганізованим і добре відлагодженим механізмом у боротьбі з окупаційною владою, відділами тилових військових структур противника. Рухові Опору на території України були створені сприятливі умови для організації та втілення в життя розвідувальної та диверсійної діяльності. На багатотисячну армію партизанів та підпільників працювали цілі відділи, підпорядковані Військовим радам фронтів, Генеральному штабу Червоної армії чи органам НКВС. Однак, щоб отримати все це, потрібно було пройти нелегкий шлях розвитку, становлення та гірких поразок 1941 р.