Сучасне уявлення про механізми і властивості рефлексів

У 18 ст. дослідженнями фізіологів й анатомів (А. Галлер, І. Прохаска та ін.) вчення Декарта було звільнено від метафізичної термінології, механіцизму й поширене на діяльність внутрішніх органів (виявлено ряд спеціальні рефлексів для різних внутрішніх органів).

Найважливіший внесок у вчення про рефлекси й рефлекторний апарат зробили Ч. Белл і Ф. Мажанді. Вони показали, що всі чутливі (аферентні) волокна входять у спинний мозок у складі задніх корінців, а еферентні, зокрема рухові, воходять зі спинного мозку у складі передніх корінців. Це відкриття дозволило англійському лікареві й фізіологові М. Холу обгрунтувати чітке уявлення про рефлекторну дугу й широко використати вчення про рефлекси й рефлекторну дугу в клінічній практиці. До 2-ї половини 19 ст. накопичуються відомості про загальні елементи в механізмах як рефлекторних – автоматичних, мимовільних, так і довільних рухів, які відносяться лише до проявів психічної діяльності головного мозку й протиставляються рефлекторним. І. М. Сєченов у праці «Рефлекси головного мозку» (1863) стверджував, що «всі акти свідомого й несвідомого життя за способом походження суть рефлекси». Він обгрунтував уявлення про універсальне значення рефлекторного принципу в діяльності спинного й головного мозку як для мимовільних, автоматичних, так і довільних рухів, пов'язаних з участю свідомості й психічної діяльності мозку. Ця концепція Сєченова послужила ідейним грунтом, що сприяв відкриттю І. П. Павловим умовних рефлексів.

Найважливіше місце у вченні про рефлекси належить відкриттю Сєченовим центрального гальмування. Працями Ч. Шеррінгтона, Н. Е. Введенського, А. А. Ухтомського, І. С. Беріташвілі було обгрунтовано уявлення про координацію й інтеграцію рефлекторних реакцій окремих дуг у функціональній діяльності органів на основі взаємодії збудження й гальмування в рефлекторних центрах. У з'ясуванні механізмів рефлекторної діяльності важливе значення належить вченню про клітинну організацію нервової системи. Іспанський гістолог С. Рамон-і-Кахаль обгрунтував уявлення про нейрон як структурну і функціональну одиницю нервової системи. На основі цього уявлення виникло вчення про нейронну організацію рефлекторних дуг й обгрунтовано поняття про синапс – апарат міжнейронного зв'язку і про синаптичну, тобто міжнейронної, передачі збуджувальних і гальмівних впливів у рефлекторних дугах.

У зв'язку з різноманіттям рефлексів існують різні їх класифікації. Залежно від анатомічного розташування центральної частини рефлекторних дуг – їх нервових центрів, розрізняють рефлекси: спінальні, у здійсненні яких беруть участь нейрони, розташовані в спинному мозку; бульбарні, здійснювані при участі нейронів довгастого мозку; мезенцефальні – за участю нейронів середнього мозку; кортикальні – за участю нейронів кори великих півкуль головного мозку. За розташуванням рефлексогенних зон або рецептивних полів, розрізняють екстероцептивні, пропріоцептивні і інтероцептивні рефлекси. Залежно від типу й функціональної ролі ефекторів виділяють соматичні або рухові, рефлекси (скелетних м'язів), наприклад флексорні, екстензорні, локомоторні, статокінетичні й ін. ; вегетативні рефлекси внутрішніх органів – травні, серцево-судинні, видільні, секреторні та ін. За ступенем складності нейронної організації рефлекторних дуг розрізняють моносинаптичні рефлекси, дуги яких складаються з аферентного й еферентного нейронів (наприклад, колінний рефлекс), і полісинаптичні рефлекси, дуги яких містять також 1 або кілька проміжних нейронів і мають 2 або кілька синаптичних перемичок (наприклад, флексорний рефлекс). За характером впливу на діяльність ефектора рефлекси можуть бути збуджувальними – різкими й підсилюючими (полегшуючими) його діяльність, або гальмівними – які послаблюють і придушують її (наприклад, рефлекторне прискорення серцевого ритму симпатичним нервом і мповільнення його або зупинка серця – блукаючим). За біологічним значенням для організму в цілому виділяють захисні, статеві, орієнтовні рефлекси та ін. Павлов обгрунтував розподіл усього різноманіття рефлексів за їх походженням, механізмами дії та біологічним значенням на безумовні і умовні.

 

 

Іван Петрович Павлов народився 26 вересня 1849 р. у Рязані, у родині священика. Великий вплив на світогляд Павлова зробили ідеї великих мислителів А. І. Герцена, В. Г. Бєлінського, Н. Г. Чернишевського, праці публіциста-просвітителя Д. І. Писарєва і особливо праця «батька російської фізіології» І. М. Сєченова – «Рефлекси головного мозку». Займаючись на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету, він працював у лабораторії під керівництвом відомого фізіолога І. Ф. Ціона, де виконав кілька наукових досліджень. А в 1875 році рада університету нагородила його золотою медаллю за роботу «Про нерви, які керують роботою підшлункової залози».

Захистивши у 1883 році дисертацію на ступінь доктора медицини, І. П. Павлов одержав звання приват-доцента Військово-медичної академії. Пропрацювавши 45 років у стінах цього інституту, він провів найважливіші дослідження з фізіології травлення і розробив вчення про умовні рефлекси.

У 1897 році І. П. Павлов опублікував свою знамениту працю – «Лекції про роботу головних травних залоз», яка стала настільним керівництвом фізіологів усього світу. За цю працю у 1904 році йому була присуджена Нобелівська премія. Праці І. П. Павлова одержали визнання з боку вчених