Сумщина та військовополонені першої світової війни

Вперше міжнародно-правові норми, що регулюють становище військовополонених, були закріплені у Брю- сельській декларації 1874 р. і кодифіковані в Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 і 1907 рр. [11, 531]. Аналіз публікацій, присвячених проблемі військового полону часів Першої світової війни, дозволяє зробити висновок про порушення за-значених міжнародно-правових норм обома воюючими сторонами.

Після оголошення мобілізації у Київському військовому окрузі, до якого належала територія Сумщини, наприкінці липня 1914 р., було оприлюднене розпорядження полтавського губернатора про необхідність вважати військовозобов’язаних німецьких і австро- угорських громадян військовополоненими [12, 22зв. ]. З метою попередження шпигунства, поліцмейстерам і повітовим справникам належало забезпечити стеження за іноземними громадянами, німецькі й австро-угорські піддані, яких підозрювали у шпигунстві, мали бути заарештовані та вислані у Заволзькі губернії. З сумських підприємств, зокрема найбільшого в регіоні Бельгійського анонімного акціонерного товариства «Сумські машинобудівні заводи» (нині – Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання ім. М. Фрунзе) були звільнені іноземні робітники та службовці, а директор заводу А. Бероунський – чех за походженням – прийняв російське підданство і залишився керівником підприємства [7, 178].

Найбільша кількість військовополонених російської армії була захоплена впродовж весни-літа 1915 р., під час «Великого відступу». Того року військовими бранцями стали 750 тис. вояків [13, 149]. Серед них були і уродженці Сумщини, що служили у Новгородському драгунському полку. Певні спроби полегшити долю полонених здійснювали громадські гуманітарні організації, зокрема й міжнародні. У середині 1915 р. в Петрограді створене Всеросійське товариство допомоги військовополоненим. Згідно з уставом, основним завданням товариства визначалося «збирання необхідних полоненим предметів і відправка пожертвувань полоненим російським воїнам у німецькі табори» [14, 4-7]. Доставка зібраних речей була налагоджена за допомогою Червоного Хреста, при тому до відправників поверталися розписки про отримання надісланих речей від воїнів. У відозві Комітету містився заклик: «Граждане! Ваша жертва спасает не менее как человеческую жизнь, может быть, жизнь близкого вам человека. Приготовьтесь к ряду жертв, к продолжительному служению ближнему». Обов’язковими умовами вступу до товариства були повнолітній вік, відсутність судимості та членський внесок у розмірі 3 крб. Найбільше відділення товариства (600 членів) працювало в Петрограді, місцеві осередки мали налічувати не менше 5 осіб. Крім збирання грошових пожертвувань, члени товариства влаштовували концерти, вистави, видавали літературні твори, з метою їх розповсюдження. Отримані від благодійних заходів кошти витрачалися на подарунки полоненим. Важливою функцією товариства було збирання інформації про місця перебування полонених. При Російському товаристві Червоного Хреста функціонував особливий комітет допомоги військовополоненим. У спогадах

O. Варавви (Кобця) наводиться опис відвідин табору для російських військовополонених в Угорщині делегацією у складі представників Червоного Хреста, військового командування, а також «якоїсь російської князівни з царського двору» [10, № 7-8, 76-78]. Як свідчить автор, ця місія мала суто формальний характер і жодним чином не покращила нелюдських умов перебування полонених.

Деяку допомогу родинам військовополонених російської армії надавали місцеві органи управління. Наприклад, у червні 1917 р. до Конотопської міської управи було подано заяву біженки Є. Войтюкової, чоловік якої, прапорщик, понад 2 роки перебував у полоні. Жінка просила допомогти їй отримати дрова. Прохання було задоволене [15, 25].

З іншого боку, даних щодо перебування військовополонених армій Центральних держав на території Сумщини до 1916 р. нами не виявлено. У фондах Держархіву Сумської обл. зберігається «Именной список военнопленных австрийской и германской армии, взятых в плен в войну 1914-1917 гг. и прибывших на работы Павловского рафинадного завода», датований 22 вересням 1916 р. [16, 24]. Базуючись на дослідженні

P. Нахтігаля, можна припустити, що вояки прибули з Дарницького табору військовополонених, який на той час був перевантажений [3, 108]. Список налічує 119 осіб, вік прибулих – від 19 до 44 років. За національністю – угорці (найбільше), а також румуни, словак, чех, поляк, німці, що походили з Угорщини, Моравії, Богемії, Австрії. Зустрічаються також «русини» (західні українці) із Закарпаття та Буковини. Військові звання полонених: старші та молодші унтер-офіцери, фельдфебелі, єфрейтори, але найбільше – рядових піхотних полків і саперів. Було також 3 гусари кавалерійського полку. Деякі полонені мали поранення. У графі: «Де і коли потрапили у полон» зазначено: Карпати, березень 1915 р. ; Перемишль, травень 1915 р. ; Волинь, травень 1916 р. ; Буковина, травень 1916 р. ; Люблін, червень

р. ; Броди, станція Самбор, травень 1916 р. ; Луцьк, травень 1916 р. ; Берестечко, червень 1916 р. До війни полонені мали найрізноманітніші професії: ковалі, слюсар, муляр, чоботарі, купці, робітники, тесля, м’ясник, токар, каретник, пекар тощо.

Гостра нестача робочих рук, внаслідок мобілізацій в