Суверенітет як об’єкт державної зради: доктринальний аналіз

 

 

 

Анотація

Статтю присвячено аналізу дефініції «суверенітет» і розкриттю основних характеристик державного, народного й національного суверенітетів. Аргументовано, що суверенітет передбачає верховенство та незалежність державної влади, її повноту й самостійність у внутрішній і зовнішній політиці. Підсумовано, що державний суверенітет пов’язується з народним і національним фактично як наслідок згаданих правових явищ.

Ключові слова: суверенітет, державний суверенітет, народний суверенітет, національний суверенітет, національна безпека, об’єкт державної зради, народовладдя, державні інтереси, суспільно небезпечні посягання, світовий порядок.

Постановка проблеми. Теорія й практика конституційного розвитку України засвідчують розбіжності в нормативно визначеному та фактичному функціонуванні державного апарату. Нині очевидними є проблеми з виконанням основних функцій держави, зокрема, забезпеченням економічної, інформаційної, екологічної безпеки, оборони й захисту суверенітету та територіальної цілісності. Саме завдяки високому рівню розвитку громадянського суспільства Україна в майбутньому може утвердитися як конституційна держава, у якій першоосновою, формою вираження конституційного ладу не лише декларативно, а й реально визнають людину, її права та свободи. Ще донедавна характерні для значної частини населення правовий нігілізм та абсентеїзм у широкому розумінні (повна пасивність у політичній діяльності) змінилися громадською активністю й готовністю контролювати державну владу. Мотивацією подальшої інституалізації громадянського суспільства повинні стати зацікавленість політичної еліти в уникненні кризових явищ і протестних настроїв, зростання рівня злочинності, особливо у сфері національної безпеки, об’єктом яких є найбільш захищені державні й суспільні цінності.

Нині фактично відбувається формування нової системи світового безпекового порядку. Саме в такі періоди закладаються на довгострокову перспективу підвалини статусу держави як суб’єкта зовнішньої політики. Необхідно створити умови та досягти такого стану держави й суспільства, що дасть змогу зберігати та відстоювати свою цілісність і незалежність. Цей стан гарантуватиме недоторканність життєво важливих інтересів держави, зокрема й її суверенітету [1, с. 155].

Актуальність наукових розвідок у царині доктринального тлумачення суверенітету як об’єкта злочину проти основ національної безпеки, а саме державної зради (стаття 111 Кримінального кодексу України) [2], є безсумнівною з огляду на необхідність правильної кваліфікації, визначення ступеня суспільної небезпеки вчиненого. Понятійно-категоріальний апарат будь-якої галузі знань формує її основу та здійснює істотний вплив на стратегію розвитку науки в цілому. Тому особливо важливим є вміння правильно тлумачити дефініції.

Стан дослідження проблеми. Проблематика захисту суверенітету зумовлюється сучасним розумінням сутності конституційних положень про утвердження України як суверенної й незалежної держави. Характеристика суверенітету базувалася на науково-теоретичних працях таких учених, як В. Антонов, О. Батанов, М. Кельман, В. Людвік, О. Мурашин, В. Погоріл- ко, Ю. Тодика, Г. Федущак-Паславська, О. Фрицький, Н. Хома, В. Шаповал, Ю. Шемшученко та інші. Дослідники розробили понятійний апарат, основні характеристики суверенітету як правового явища та визначили критерії його реального стану.

Метою статті є проведення доктринального аналізу суверенітету як об’єкта державної зради.

Виклад основного матеріалу. Проблема суверенітету є однією з найбільш дискусійних. Наслідком такої ситуації є певна невизначеність її методологічних і теоретичних підвалин та установок, що, проте, притаманне сучасному стану національної юридичної науки загалом [3, с. 23]. Зазвичай досліджувану дефініцію характеризують як реальний факт, фактичну належність влади. Суверенітет (з фран. souveraineté – верховна влада; з лат. superus – верхній) – верховенство й незалежність державної влади; її повнота та самостійність у внутрішній і зовнішній політиці [4, с. 359; 5, с. 685].

Розрізняють також суверенітет як одну з невід’ємних ознак держави [6, с. 58; 7, с. 347-348; 8, с. 148; 9, с. 120; 10, с. 47; 11, с. 105; 12, с. 105; 13, с. 5]; принцип суспільно-політичного життя [14, с. 14]; обмежений авторитет [15, с. 222].

Учення про суверенітет виникло як складова вчення про державу й право. Однак, на відміну від інших понять і категорій, особливість поняття «суверенітет» полягає в тому, що суверенітет за своїм історичним походженням є насамперед політичною ідеєю, яка лише згодом перетворилася на правову.

Свого часу Г Єллінек зазначав: «Не вчені, відірвані від життя, відкрили його у своїх вчених кабінетах, – його створили ті могутні сили, боротьба яких наповнює зміст століть» [16, с. 285].

Наведене твердження видатного державознавця про те, що своїм походженням ідея суверенітету зобов’язана боротьбі різних політичних сил, безумовно, є справедливим. Таким буде й те, що не лише політичне життя чинило вплив на становлення ідеї суверенітету. Сама ця ідея, її розуміння й тлумачення, викладені в працях різних мислителів, суттєво впливали на перебіг політичного життя [17, с. 6]. Варто згадати внесок у політичну практику вчень таких авторів, як Дж. Локк, Ш. -Л. Монтеск’є, Ж. -Ж. Руссо.

Отже, поняття «суверенітет» не було відоме в стародавні часи. Однак, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспек- тиві, слід розрізняти суверенітет як явище та поняття. Перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет) і заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), друге було сформульовано значно пізніше [18, с. 10-11, 14].

Суверенітет є базисом незалежності й самостійності органів державної влади у вирішенні зовнішніх і внутрішніх проблем (так званий зовнішній і внутрішній суверенітет). Внутрішній суверенітет означає незалежність держави від інших суб’єктів політичної системи,