Син Донеччини, громадянин України: постать Олекси Тихого у спогадах сучасників

Останніми роками видано праці цього непересічного вчителя, історика, мовознавця, філософа з м. Дружківки Донецької області [2; 8; 9], матеріали про його життя і діяльність [4; 10], спогади сучасників [3; 11]. Однак останні ще не стали об’єктом дослідження, аналізу. Тож у подальшому ми зупинимося на окремих спогадах людей, які дуже добре знали Олексу Тихого в різні моменти його життя, уміщених у книзі “Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі (Том 11) ” (Донецьк, 2012). Ми спробуємо на основі фрагментів наведених свідчень про “в’язня сумління” виокремити: 1 – сутність національно-патріотичних принципів Олекси Тихого; 2 – зрозуміти, які особистісно- моральні погляди становили їхню основу.

Немає потреби говорити, наскільки сильним і незламним в Олекси Тихого було почуття українства, тривоги й болю з приводу кількавікової політики русифікації, яка не могла не скалічити народну душу. Так, В. Сіренко згадує, як після прослуховування магнітофонних записів кобзаря Адамцевича, його співрозмовник зауважив: “Який ми талановитий народ, яка могутня у нас культура. І все це хочуть знищити, потоптати на порох. Хіба ми можемо ставати на коліна? Ніколи цього не було. Обов’язок кожного свідомого українця – протестувати, відстоювати народ, наше слово, нашу пісню. Від цього буде залежати: залишимось ми як нація на землі чи зникнемо назавжди” [7, с. 137]. Але при цьому слід підкреслити два моменти. По-перше, для Олекси Тихого ніколи не було дилеми, чиєю правічною територією є Донеччина. Не випадково свої спогади Н. Світлична розпочинає констатацією, що це вчитель із Донеччини, “з того закутка України, в якому ще є місця, де шелестить тирса і бодай у топонімічних назвах зберігся відгомін князівських походів та битв із половцями” [6, с. 89]. Про це сьогодні особливо слід пам’ятати, зважаючи, що дехто намагається вести “дискусію” з приводу правомірності входження Донбасу до України, необхідності надання йому особливого статусу тощо. По-друге, ставлення Олекси Тихого до української мови. У багатьох спогадах (М. Руденко “З приводу перепоховання О. Тихого”, М. Осадчий “Той, хто ставив українську мову понад життя”, О. Голуб “Особливо небезпечний державний злочинець”) наголошується, що О. Тихий спілкувався виключно українською мовою, переходячи на російську (а знав і польську) лише тоді, коли співрозмовником була людина, яка ніколи не проживала в Україні й не чула української мови. І це не було позерством, проявом квасного нацпатріотизму. Це був один із найголовніших принципів правозахисника, який завжди відстоював конституційну ідею щодо утвердження рідної мови на території України, оскільки тільки через мову утверджується національна самобутність народу. Усвідомлюючи це, у своїй статті “Думки про рідний Донецький край” (1972 р.) він писав: “Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови” [2, с. 38]. У цих словах маємо доволі точний параболічний перехід у сьогодення. При цьому не будемо згадувати “державних мужів” часів Януковича – Азарова, а прислухаймося, як починають говорити політики, депутати, міністри, приїжджаючи на український Донбас, – у більшості переходять на російську мову. Що це, як не підсвідоме підігрування сепаратистським, антиукраїнським настроям, як живлення твердження, що українська мова – це мова селюків, мова людей другого сорту. Тож боротьба Олекси Тихого за українську мову є черговим нагадуванням і запевненням, що Україна – це не лише Подніпров’я, Львівщина, Полісся й Покуття, а вона й там, де розляглися донецькі степи, де течуть Дінець і Кальміус, де височать терикони й димлять заводські труби. І чим швидше ми це збагнемо, тим, напевне, успішніше будуть розв’язуватися проблеми, які сьогодні бентежать не лише Схід України.

Хоча О. Тихий двічі був засуджений за “антирадянську діяльність”, він ніколи ні фактично, ні навіть формально не порушував тогочасні радянські закони. А головним законодавчим документом для нього виступала Конституція: “Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР” [5, с. 50]. І в цьому поважному ставленні до Закону можна вбачати ще один із основоположних принципів О. Тихого, який визначає його сутність як особистості. Водночас це не було бездумне “законопослушання”. Правозахисник був переконаний, що не людина повинна підкорятися законові, а саме закон повинен слугувати людині, допомагати утвердитися їй як особистості, пробудити усвідомлення як своєї неповторності, так і національної самоідентифікації. Саме про це пише у своїх спогадах Є. Сверстюк, розцінюючи це не як ідеалістичну короткозорість, а як свідомий вибір єдино можливого шляху опору системі, коли індивід, спираючись на непорушність Закону, може протиставити себе сірому загалові, довести свою правоту, утвердити визнання власного Я, з яким необхідно рахуватися: “Роздумуючи про можливі форми опору державній політиці і суспільній інерції, він (О. Тихий – О. М., В. С.) ставить перед людиною мінімальні вимоги, але такі, яких вона повинна неухильно дотримуватися: неучасть в русифікації, збереження мови і традиції, відмова від військової служби за межами України, ведення здорового способу життя. Але ж кожна з цих вимог передбачає протистояння одиниці – масі! ” [5, с. 50].

На цьому можна було б і завершити розмову про прихильність О. Тихого до закону, однак за цим проступає ще одна якість суспільної ваги, над значимістю якої ми тільки зараз починаємо замислюватися. На сьогодні Україною робиться багато зусиль, щоб стати повноправною часткою європейської спільноти, щоб завоювати довіру до себе своєю прогнозованістю в політичних, суспільних, економічних справах. А досягти цього можна тільки, не побоїмося цього твердження, пам’ятаючи життєве кредо О. Тихого, всотане, безумовно, із прекрасного знання всього культурно-морального, духовного досвіду європейської цивілізації, яку він сам продемонстрував під час останнього побачення з дружиною, згадуючи Нагірну проповідь Христову: “Власне, з тієї високої Проповіді і виросли чисті серцем, кроткі, милостиві, не мстиві, але непоступливі в принципах, голодні і спраглі правди, тавровані за їхню любов і віру, трудівники і подвижники, які творили християнську Європу. Культура Європи поклала в основу будови Закону право людини на землі. Даровані їй Богом. Закон, що гарантує Божий дар свобідної волі, свободи вибору за велінням сумління і серця” [5, с. 51].

У зв’язку з цим варто виокремити ще одну рису в особистості О. Тихого, яку Л. Лук’яненко назвав шляхетністю. Поважаючи право власного вибору, О. Тихий завжди намагався утримувати своїх друзів, знайомих, просто співкамерників від необдуманих учинків, турбувався про їхнє самопочуття, захищеність. Так, Л. Лук’яненко згадує, як після його 15-річного ув’язнення (почувався після цього слабким і фізично, і психічно) при зустрічі з Олексою висловив намір негайно залучитися до боротьби за долю України, той намагався переконати в необхідності тимчасового відпочинку для покращення загального стану (“привезу індійський гриб, що покращує травлення”): “Відпочинку не вийшло, бо я неспроможний був дивитися на плюндрування України, але оте щире бажання дати перепочинок після довгого ув’язнення і готовність самому раніше від мене піти в тюрму мене грітиме до самої смерті своїм ласкавим, гуманним теплом” [1, с. 69].

Ми зупинилися лише на незначній частці спогадів сучасників про О. Тихого, але вважаємо, що це дозволило схарактеризувати його найсуттєвіші духовні якості. Зроблена нами спроба може слугувати трампліном для подальшого дослідження спогадів про видатного донеччанина, що дозволить виокремити ще цілий ряд його особистісних якостей, а також варто проаналізувати його статті, листи, художні твори про нього, адже в них зосереджено ще чимало матеріалу, який увиразнюватиме наші знання про цю непересічну Людину, Патріота.

 

 

1. Лук’яненко Л. У нерівній борні. Олекса Тихий / Левко Лук’яненко // Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі (Том ІІ). – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – С. 58-81.
2. Олекса Тихий: думки про рідний Донецький край (Том І) / Упорядкували Овсієнко В. В., Олійник М. В., Півень В. Ф., Фіалко Є. Б. – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – 416 с.
3. Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі (Том ІІ) / Упорядкували Овсієнко В. В., Олійник М. В., Півень В. Ф., Фіалко Є. Б. – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – 368 с.
4. Письменники української діаспори: Донбаський вимір / Упоряд. В. А. Просалова. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2010. – 336 с.
5. Сверстюк Є. Учитель Тихий / Євген Сверстюк // Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі (Том ІІ). – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – С. 49-51.
6. Світлична Н. Єретик Олекса Тихий / Надія Світлична // Олекса Тихий: у спогадах,
7. роздумах, літературі (Том ІІ). – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – С. 89-92.
8. Сіренко В. Невгамовний Тихий / Володимир Сіренко // Олекса Тихий: у спогадах,
9. роздумах, літературі (Том ІІ). – Донецьк: ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина”, 2012. – С. 132-139.
10. Тихий О. На перехресті думок / Упорядник Л. Огнєва. – Донецьк: музей “Смолоскип”, 2013. – 444 с.
11. Тихий О. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009. – 184 с.
12. Треті Олексині читання / Упорядники: Донецьке обласне товариство ім. Олекси Тихого Донецької обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Шевченка. – Дружківка, 2010. – 44 с.
13. Хто ж такий Олекса Тихий. Статті, спогади, роздуми. – Олексієво-Дружківка, 2008. – 41 с.