Синонімія в українській науковій термінології

 

Вступ

РОЗДІЛ 1. Погляди на синонімію як системо-формуючу категорію у сучасному мовознавстві

РОЗДІЛ 2. Терміни-синоніми як чинники закономірного розвитку наукової мови

ВИСНОВОК

Список використаних джерел

 

 

Основним інформативним шаром лексики будь-якої галузі виробництва й науки є термінологія. Термінологічна лексика має диференційні ознаки від загальновживаної лексики, серед яких наважливішими є системність, стилістична нейтральність, тенденція до однозначності в межах термінологічного поля, наявність точної дефініції, тенденція до відсутності синонімічних відповідників та ін. Літературознавча термінологія починає формуватися з другої половини XIX ст., але своїм розвитком сягає ще періоду існування Давньої Русі. У витоках творення термінів літературознавства стояли такі відомі постаті, як Ф. Про-копович, І. Величковський, І. Франко, М. Грушевський, І. Качуровський тощо. Сучасне термінознавство завдячує В. Лесину, О. Пулинцю, Р. Гром’яку, Ю. Коваліву та ін., за створення словників літературознавчих термінів.

Змінювалися часи і епохи, світогляд поколінь збагачував літературу новими творами, і водночас збагачувалась літературознавча терміносистема, фіксуючи нові поняття та їх наймення.

Розвиток термінології невід’ємний від розвитку загальнонародної мови, що передбачає постійний процес унормування словесних фондів, уточнення їх значень і розподіл на активний і пасивний лексичні запаси.

Рівень парадигматичних відношень передбачає наявність таких найсуттєвіших ознак системної організації термінів, як термінологічна синонімія, родо-видові відношення тощо, з’ясування яких передбачає зіставний, якісний і кількісний прийоми аналізу та належить до найскладніших і найменш досліджених аспектів.

Синонімічні відношення у термінолексиці визначаються загальноприйнятими критеріями: тотожністю або близькістю основних значень. Попередні дослідження цієї проблеми (роботи Т. Панько, В. Андрусенко, Т. Винокура, В. Даниленко, П. Журавльової, В. Кирилової, Н. Овчаренко, Б. Михайлишина та ін.) вказують на наявність протиріч у питанні позитивності і негативності цього явища. Позиція позитивності мотивується потребою точного відображення поняття, вибором з-поміж термінів-синонімів найбільш прийнятних моделей, спроможних творити похідні, які активно використовуються у наукових текстах різного рівня складності (К. Авербух, В. Даниленко, Т. Панько та ін.) ; прагненням уникнути повторів (Б. Михайлишин). Негативність явища полягає у неповних відношеннях між значною кількістю термінів – синонімів, що призводить до розладу взаємовідповідностей з позначуваними поняттями, зайвої плутанини, що ставляться до терміна (В. Андрусенко, Т. Журавльова, А. Камчатнов) ; існуванні синонімії в уже сформованій терміносистемі (майже усідослідники) ; вузькоспеціальний термін, виражений невербальними засобами, потребує пояснення словесним дублетом (Б. Михайлишин).

У рефераті розглядаються проблеми дослідження наукової термінології, зокрема лексико-семантичні відношення синонімії.

Мета реферату: лінгвістичний аналіз вияву явища синонімії у науковій термінології.

 

 

Дж. Лайонз стверджував, що виділення синонімів у складі структурної організації лексики не є правомірним, оскільки синоніми не релевантні, не здатні служити для розрізнення мовних одиниць, і нічого б не трапилося, якби “можливо було їх відмінити наказом” [Уфимцева: 1968, 184]. Як писав Г. О. Винокур, синонім – це лінгвістична абстракція, це “слово у словнику”: “Якщо мати справу не з лінгвістичною абстракцією, а з живою і реальною мовою, яка фактично існує в історії, так звана синонімічність засобів мови є не що-інше, як фікція. Синонім залишається синонімом, допоки знаходиться у словнику”. Цим автор підкреслює, що у словнику подається змістова характеристика слова, яка закладається у свідомості того, хто говорить (або пише) даною мовою. І лексична та лексико-семантична система мови “спрацьовує” у того, хто вміє володіти різними засобами мови. Отже синонімія, на думку Г. О. Винокура – це штучне поняття.

Е. Косеріу, навпаки, синонімічні відношення слів називав основним видом лексичних опозицій. Подібну позицію при визначенні поняття синоніма та меж синонімії займають А. П. Євгеньєва, Д. М. Шмельов, В. В. Виноградов.

Така суперечливість у поглядах лінгвістів при визначенні синонімічних відношень дозволила А. А. Уфімцевій розглядати у системі мови будь-який словесний знак у певних семантичних зв’язках, розмежовуючи при цьому два напрямки – теоретичний і практичний. З одного боку, якщо обмежуватися лише структурною організацією лексем, можна говорити про “системні синоніми”. Якщо мовний матеріал добирається з метою поліпшити спілкування, щоб у свою чергу забезпечити “ситуативний або вербальний контекст”, відповідно з’являються “мовленнєві синоніми”. Це так звана практична сторона синонімії. Однак при цьому можливі порушення синонімічних відношень слів [Уфимцева: 1968, 184].

Д. М. Шмельов застерігав проти змішування таких різних за характером явищ, як “близькість значень” різних слів і їх здатність позначати одні і ті ж предмети [Д. М. Шмелёв: 1973, 115-117]. Тому було запропоновано ще один “вирішальний” критерій при визначенні синонімії – семантичний критерій [Касарес 1958, Д. Н. Шмелёв 1964, А. П. Евгеньева 1966, Денисов 1974].

Однак незалежно від того, чи ототожнюється весь об’єм лексем, чи розглядається одне із значень лексичних одиниць, синонімія – це семантичне явище, пов’язане з номінацією реалій, що відображаються у поняттях і уявленнях людини [А. А. Уфимцева: 1968, 189; Ю. Д. Апресян 1966].

Синонімічні відношення, так само як і антонімічні, будуються на опозиції принаймні двох лексичних одиниць за однією чи кількома ознаками, [А. А. Уфимцева: 1968, 189]. А члени опозиції, відповідно, є крайніми точками на “шкалі” синонімічності (за термінологією