Теоретичні основи туристичної оцінки об’єктів фортифікаційного будівництва: історіографія проблеми

 

 

Метою даної статті є висвітлення в історичному розрізі процесу становлення та диференціації наукових підходів до туристичної оцінки замкових комплексів як об’єктів туристично-екскурсійного зацікавлення. У дослідженні було застосовано історичний та порівняльний методи, методи систематизації даних та узагальнення, а також методи аналізу, синтезу та класифікації. На основі літературних джерел висвітлено та проаналізовано історичний розвиток головних підходів до методики туристичної оцінки об’єктів фортифікаційного будівництва. В статті охарактеризовано основні підходи до способів туристичної оцінки пам’яток оборонного будівництва, здійснено їхній аналіз з позицій ефективності та практичного застосування для потреб галузі туризму, а також визначено переваги та недоліки існуючих методик туристичної оцінки замкових споруд.

Ключові слова: замок, фортифікаційна споруда, туристична оцінка.

Оцінка шляхів використання історико-культурного потенціалу території для потреб туризму завжди була у полі зору теоретиків туризму, адже сьогодні спостерігається підвищена увага до пізнання історико- культурних особливостей окремих регіонів чи навіть цілих країн. Проте проблематика туристичної оцінки пам’яток оборонного будівництва (фортифікаційні споруди, замки, укріплені палаци, оборонні вежі тощо) як вагомої складової історико-культурної спадщини є малодослідженою, оскільки ґрунтовні наукові пошуки в області туристичної оцінки пам’яток оборонного зодчества розпочалися в Україні лише декілька років тому. Зважаючи на це, більшість існуючих методик туристичної оцінки стосуються історико-культурної спадщини в цілому, а при цьому майже не розроблено галузеву методику для туристичної оцінки замкових комплексів.

Деякі аспекти цієї проблематики знайшли відображення у працях вітчизняних (Н. Аніпко, А. Гайдук, Л. Гринів, О. Клапчук, М. Копач, В. Кравціва, С. Кузика, М. Поколодної) та зарубіжних (О. Емельянова, В. Валеграхова, Н. Гущиної, О. Пижової, Н. Поліванової,

А. Федорука) та ін. вчених. Однак відсутність єдиного погляду на туристичну оцінку замкових споруд потребує історіографічного аналізу існуючих наукових підходів до цієї проблеми, що в майбутньому дозволить розробити нову методику їх оцінювання.

Метою даного дослідження є висвітлення в історичному розрізі становлення та диференціації наукових підходів до туристичної оцінки замкових комплексів як об’єктів туристично-екскурсійного зацікавлення. Досягнення мети передбачає виконання наступних дослідницьких завдань: охарактеризувати основні види туристичної оцінки пам’яток оборонного будівництва; проаналізувати дані наукові підходи з позицій ефективності; визначити переваги та недоліки існуючих методик туристичної оцінки замкових споруд.

Історично в туризмології сформувалося два основні підходи до оцінки туристичного потенціалу фортифікаційних споруд – бальний, що є найбільш поширеним на сьогоднішній день, який побудований на оцінці об’єктів замкового будівництва за певною шкалою та визначеними характеристиками (естетичний вигляд, стан збереженості, історико-культурна цінність, транспортна доступність тощо) й грошовий (вартісний), суть якого полягає в оцінці номінальних та реальних фінансових надходжень від туристичної експлуатації даних пам’яток. Проте більшість дослідників не виділяють об’єкти фортифікаційного будівництва як окрему категорію, а здійснюють їхню оцінку в комплексі з іншими історико-культурними пам’ятками.

Крім того, в минулому столітті для здійснення рекреаційної оцінки історико-культурних пам’яток застосовувався суб’єктний підхід, який базується на особистому сприйнятті туристом-екскурсантом пам’ятки архітектури. Так, у 1978 р. білоруська дослідниця Н. Ф. Полінова запропонувала оцінювати замкові споруди за рівнем організації для потреб туризму (спеціально підготовлені для показу та непідготовлені) й за місцем знаходження суб’єкта до об’єкта огляду (інтер’єрні та екстер’єрні пам’ятки) [10, с. 102]. Очевидно, що така туристична оцінка замкових споруд була примітивною та односторонньою, не відображала всю специфіку туристичного використання цих пам’яток, проте вона дала поштовх для подальших наукових досліджень в цьому напрямку.

В період незалежної України бальну систему оцінки історико-культурних туристичних пам’яток (серед яких і об’єкти замкового будівництва) уперше обґрунтував

С. П. Кузик, який у 1999 р. розробив спеціальну методику ранжування. У запропонованій методиці подано 13 підгруп, які отримано внаслідок структуризації п’яти підвидів історико-культурних туристичних ресурсів. Кожна з підгруп має логічний набір показників, які оцінюють за п’ятибальною шкалою. Наступний етап оцінки пов’язаний з об’єднанням покомпонентних балів окремих компонентів оцінок, які отримано щодо окремих блоків історико-культурних туристичних ресурсів, в інтегральну величину. Для зручності оцінювання (співставлення і порівняння оціночних параметрів) С. П. Кузик ввів поняття «коефіцієнта туристичної привабливості», який дорівнює відношенню суми отриманих балів оцінки окремої пам’ятки до максимально можливої кількості балів. Виходячи із значення даного коефіцієнта автор визначав наступні рівні привабливості об’єктів замкового будівництва: 0, 86-1, 00 – унікальні; 0, 65-0, 85 – високоатрактивні; 0, 45-0, 64 – середньоатрактивні; 0, 250, 44 – малоатрактивні; менше 0, 25 – неатрактивні [6, с. 71].

Аналізуючи специфіку туристичної оцінки замкових споруд за даною методикою, слід зазначити, що в шкалі оцінок взято автором до уваги було взято лише показник фізичного збереження пам’яток оборонного будівництва (табл. 1), а при цьому інші важливі критерії (транспортна доступність, історична та естетична цінність тощо) були упущені. А тому автор приділяє мало уваги індивідуальним особливостям кожного з об’єктів. Зважаючи на це, дана методика оцінки не є досконалою та не відображає всі характеристики туристичної оцінки пам’яток фортифікаційного будівництва.

 

Того ж року інший український вчений А. Б. Гайдук розробила іншу методику бальної оцінки замкових споруд, за якою оцінювалися якісні