Українська дeржавна символіка

Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність. Коли ж нація почала оживати, – відродилась і символіка. Національна барва з'являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах – ризах, фарбованій різьбі іконостасів, у мальованих ставниках. Ця барва оживає також у творах мистецтва – мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель, міст і старшинських родів. 3а нашими піддрахунками (по даних В. Лукомського і В. Мадзолевського), понад сто дворянських українських родів мали жовто-блакитні герби і понад п'ятдесят комбіновані – релігійне злато-блакитне в поеднанні з соціальним (варновим) набором – червоне, чорне, срібне (біле). Жовто-блакитна барва панує і в гербах відроджуваних міст України: герб міста Лубен – рука, що тримає золоту булаву на голубому полі; Миргорода – золотий хрест на голубому полі; Городища – перехрещені золоті шабля й ключ на голубому полі. Майже всі герби Київщини обрамлялися жовто-блакитними корогвами. Жовто-блакитна барва типова також для гербів повітових міст Чернігівіцини: герб Прилук – золота голова бика з рогами (двозуб) на голубому тлі; герб Лохвиці – в золотому полі ворота з трьома гострокінчастими вежами (тризуб) із голубими флюгерами. Жовто-блакитну барву зустрічаємо і в прапорах та поховальному сукні ремісничих цехів, тобто міщан, і в поховальному обрядісільськогонаседення. Жовто-блакитні козацькі прапори зафіксовані також І. Рєпіним у знаменигій картині «3апорожці пишуть листа турецькому султанові». Картину І. Рєпіна можна вважати історичним документом у силу багатьох причин, з яких назвемо три. Перша полягає в тому, що І. Рєпін ставився до своїх картин на історичні теми як до свідоцтв, що мали документально точно відтворювати тогочасну історичну ситуацію. Перед їх написанням він довго і ретельно досліджував усе – від дрібних деталей одягу до типажу зображуваних осіб. 

Друга полягає в тому, що картина створювалась під безпосереднім науковим керівництвом найбільшого знавця 3апорізького козацтва, академіка Д. Яворницького. Третя причина – спеціальне дослідження правомірності жовто-блакитних прапорів у запорожців, виконане петербурзькими вченими за завданням російського імператора, який вирішив придбати картину. Висновок експертизи був такий: «... знамена козацкие, изображенные художником Репиным на картине,... отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих Князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы императрицей Екатериной Великой. Сказаному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках – в виде предметов материального искусства тех древних времен». У XVІІІ ст. жовто-блакитні барви сяють на полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків. 1717 року для Полтавського полку було створено нову хоругву – блакитну з жовтим хрестом. 3 листа полтавського полковннка Черняка до гетьмана (цього ж року) довідуємось, що на «сотенні хорогви» куплено «блакитного лудану», а жовтий лудан дано на крижі». Національні барви переважали в одежі реєстрового козацтва – голубі жупани і жовті свити, або жовті жупани і голубі контуші та шаровари. Найчастіше жовто-блакитні барви вживалися у козацькому вбранні за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та у гайдамацькому одязі часів Коліївщини. Найдовше жовто-блакитний одяг утримувався в Чорноморському козацькому війську на Кубані, заснованому там після ліквідації 3апорозької Січі. Національним одягом кубанців і досі є сині жупани. Показова також метаморфоза герба Мстиславової гілки Мономаховичів – архангела Михаїла, що мав біло-червону барву, як і належить військово-магнатським атрибутам. Ставши за литовсько-польської доби знаком Київської землі, тобто змінивши свій соціальний зміст на національний, герб поступово почав змінювати барву, і за ХVІІ-ХVІІІ сголіття тло цього герба стало голубим, а навколо голови архангела з'явилася золота аура. У цих українських національних барвах київський герб дожив до революції, яка замінила його традиційними державними символами. 

Під жовто-блакитними та блакитно-жовтими знаменами відстоювали свою свободу українці у ХV сголітті (Грюнвальдська та інші битви). У ХVІ, ХVІІ й ХVІІІ століттях ця барва, поряд з малиновою, була піднесена на козацьких знаменах, у ХІХ – узаконена в Галичині. 3 1815 року під синьо-жовтими знаменами засідала українська шляхта у сеймі «Галіції та Льодомерії», під тими ж прапорами український батальйон гірських стрільців у складі російського війська воював в Угорщині; 1848 р. у Львові в залі Духовної семінарії, прикрашеної синьо-жовтими прапорами, відбувався з'їзд ста руських вчених. У Станіславі (1вано-Франківську) на відкритті відділу Руської Ради сnуденти носили жовто-сині кокарди та золочені леви на голубих стяжках. У ХХ ст. під блакитно-жовтими і жовто-блакитними прапорами сини України билися з німецькими й польськими окупантами, з білими й червоними арміями російської імперії. 3вертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період усталила золотого тризуба на голубому полі, Галичина – золотого лtва на голубому полі, Перемиська земля – золотого орла на голубому... Так на різних землях України узаконилась однакова національна барва. 3біг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об'єднані в єдиній українській державі і що найуживанішими у тогочасних гербах і прапорах були традиційні давньоарійські кольори – білий, червоний і чорний. Промовистим є також той факт, що поділена між двома імперіями Україна, позбавлена протягом століть будь-яких національних прав, отже й права не те що на державну, а й на національну символіку, негайно відроджувала ії у незмінному вигляді, як тільки слабла імперська влада. Так, після авсгрійської революції 1848 року блакитно-жовті прапори відразу замайоріли у Львові, Дрогобичі, Стрию, Яворові та в інших містах Галичини. Під цими прапорами формувалися загони української народної гвардії, відроджувались елемента державності й національне житгя. Синьо-жовтою барвою прикрашалися й загони селянської самооборони, створені на початку 1849 р. у Сяноку, Самборі, Стрию, Коломиї та Станіславі (голубі мундири з жовтими відлогами), синьо-жовті лафети гармат тощо. Ці ж кольори панували в мундирах галицьких гірських стрільців, організованих того ж року у складі австрійської армії. Аналогічну картину спостерігаємо й у Східній Україні після революції 1905 р. Незважаючи на заборону російського уряду відзначати 100-літню річницю від народження Великого Кобзаря, київське студентсгво вийшло у березні 1914 р. на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. 25 березня 1917 р. жовто-блакитні і малинові запорозькі прапори вже уквітчували маніфестації в багатьох містах імперії, в тому числі й двадцятитисячну демонстрацію у Петрограді. Тимчасовий російський уряд вирішив скористатися з національного піднесення українців для підвищення боєздатності російської армії. 3 цією метою почалося формування українських національних частин, як раніше це зробили у австрійській імперії. Перші ешелони українізованого військапочали прибувати на фронт у травні 1917 року, а вже 1 липня 6-й українізований корпус російської армії був кинутий у наступ під жовто-блакитними прапорами. 3 першого ж удару корпус захопив три лінії німецько-австрійських окопів... Далі сталося те, чого не передбачили ні російоькі, ні австрійські генерали – пїд однаковими жовто-блакитними прапорами зіткнулися у бою російські й австрійські українці. Однокровних братів з обох імперій гнали вбивати один одного. Це спричинилося до несподіваного унікального феномену, що одержав назву «братання» і, поширившись на інші фронти, став характерною рисою кінця Першої імперіалістичної війни. Жовто-блакитна барва була настільки загально усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора, як державного символа, яке сталося 22 березня 1918 року, не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву щодо правомірності цього акту. 

Через місяць (29 квітня 1918 року) було піднято український морський прапор на флагмані Чорноморської ескадри, а ще через місяць (18 липня) затверджені Радою жовто-блакитні військові прапори затріпотіли над армійськими військовими підрозділами. 13 листопада блакитно-жовтий прапор був затверджений як державніій символ 3ахідноукраїнської Народної Республіки, а 20 березня 1920 р. – 3акарпатської України, що увійшла до складу Чехословаччини. Українська символіка визнається урядами інших держав. На Українських землях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, жовто-сині знамена вивішуються з нагоди усіх національних свят, під цими барвами з хлібом-сіллю зустрічали західні українці радянські війська 1939 року. Війська, однак, відкрили стрілянину по жовто-синіх прапорах із гармат і кулеметів. Тогочасна радянська влада суворо заборонила українську державну символіку, глибоко образивши цим національні почутгя українського народу. Після сталінського погрому, як і після Батиївського, всяка національна діяльність на Україні завмирає, цілі покоління виховуються у ворожому ставленні до символіки дідів, прадідів і пращурів, до святинь свого народу. Однак, як і і після татаро-монгольської навали, процес духовного відродження нації починається з відродження національної і державної символіки...

Перший український прапор піднято у Львові 1989 року. Цього ж року під національним прапором по Дністру рушила екологічна експедиція... «Жителі Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Хмельницької, Чернівецької областей, побачивши синьо-жовтий прапор на флагманському катамарані Львівської експедиції «Дністер-89», вибігають до сивої ріки, махають руками, закликають присгати до берега, стають навколішки і моляться. Старе й мале... На рідний стяг... « Як і треба було сподіватись, національна символіка зустріла шалений спротив імперіалістів сталінськобрежнєвського гатунку та їхніх посіпак-манкуртів із денаціоналізованих і русифікованих верств суспільсгва. На прапороносців нацьковували хуліганів і «активістів». Прапори видирали, рвали і топтали ногами, але це не допомогло. Національна барва все часгіше і густіше спалахувала на мітингах і демонстраціях, поширюючись по всій українській землі, в Москві, Ленінграді... Минув рік... Море блакитно-жовтих прапорів заливає площу перед Верховною Радою в Києві на час її роботи, національні прапори височать над обласними, міськими і районними Радами Київщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Житомирщини, Полтавщини, Вінничини, Сумщини та інших областей. Сьогодні наш прапор з написом «Україна» майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу і Кіліманджаро, а блакитно-жовта барва, як українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети. Під час зустрічі у Києві прем'єр-мінісгра Канади М. Б. Малруні останній несподівано рушив убік від визначеного йому напрямку. Виявилось, що там у кутку, далеко за головами офіційних зустрічальників, канадець угледів кілька знайомих блакитно-жовтнх прапорів і пішов потиснути руки українцям. Як відомо, кожен з нас має біополе, яке в певних умовах можна бачити довкола нашого тіла у вигляді різнобарвного світіння – аури. В барвах аури відбивається стан нашої психіки – байдужість миггить сірим, гнів спалахує червоно-чорним, інтелект світиться жовто-золотистим, духовнісгь – голубим... Усе це здавна знали (і бачили) маги, рахмани і гностики усіх релігій, а сьогодні бачать екстрасенси і знає кожен, хто читає наукові й науково-популярні журнали, де часом вміщуються аурограми, кольорові фото аури тощо. Отже, блакитно-жовта барва аури – це барва інтелектуально і духовно розвиненої людини. Наші предки, для яких вона була природною, побачили в ній національний символ. Вони не вміли фотографувати, але вміли бачити ауру краще від нас... Очевидно, саме ця аура, саме цей світлий і високий склад енергій і викликають агресивність слабнучої Калі-юги. Однак жоден опір темних сил не зможе зупинити національне відродження. І цілком закономірно 19 лютого 1992 року Верховна Рада України постановила: 3атвердити «тризуб» як малий герб, вважаючи його головним елементом великого герба України.