Українська історіографія переселенського руху з українських губерній в роки столипінської аграрної реформи

Відміна кріпосного права 1861 р. стала поштовхом для масштабних міграцій селянства у пошуках землі й більш сприятливих умов господарювання. Особливого розмаху переселенський рух набув у період столипінської аграрної реформи: у такий спосіб імперський уряд намагався розрядити соціальну напругу, що виникла як результат аграрного перенаселення і вкрай тяжкого становища значної частини селянства. Тема міграційних процесів тривалий час приваблює фахівців. Вагомий внесок у її розробку зробили і українські дослідники. Мета статті – проаналізувати та систематизувати українську історіографію переселенського руху періоду столипінської аграрної реформи.

Публікації початку ХХ ст., присвячені аграрному розвитку Російської імперії прагнули окреслити мету та засади організації переселенської політики в межах сто- липінської реформи, що демонстрували роботи В. Вощина, М. Огановського, А. Кауфмана, Ю. Янсона, І. Ям-зіна та інших. Вони неодноразово проаналізовані вченими, тому додаткового висвітлення не потребують. Зупинимося детальніше на українській історіографії теми. Переселенські заходи уряду П. Столипіна привернули увагу й українських дослідників, хоча в масиві публікацій перших десятиліть ХХ ст. переважну частину займали роботи публіцистів і громадських діячів.

Українські часописи того часу – «Літературно-науковий вісник», «Рідний край» та ін. відображали погляди українських авторів на ефективність переселення і його потенційні наслідки для українства. Певний інтерес для з’ясування реального стану життя українців, які вирушили на Далекий Схід, становлять дорожні нотатки українського політика і вченого В. Садовського. Він мав можливість побувати на тих теренах у 1910 р. і описати враження. У циклі його статей досить детально описані природно-кліматичні умови, процедура обрання ділянок для переселення, комплекс землевпорядних робіт, труднощі, з якими стикалися переселенці. Ставлення автора до імперської політики стає зрозумілим із наступної цитати: «Гірка образа з’являється за тих, що по своїй темноті не могли для себе кращої долі обрати, як бути гарматним м’ясом для виконання нездоланних проектів – образа за тих, що являються цілком загубленими для свого краю і народу» [1, 142]. Негативна оцінка переселення міститься й у статті, присвяченій колонізаторській політиці Росії на Далекому Сході. Зокрема В. Садовський відзначив, що назва «Далекосхідна Україна» була б доречнішою для цього регіону, але при цьому, незважаючи на кількісну перевагу, українці не мають помітного впливу на політику в краї, а їхні господарства значно слабші в економічному відношенні [2].

Схожі погляди подавали й інші публікації, зокрема рецензія М. Гехтера на видання, підготоване Приморським Обласним Статистичним комітетом, що ілюструвало успіхи урядової політики у царині переселення [3]. З огляду на аналіз даних щодо етнічного складу переселенців, він вказав на те, що цей регіон можна справедливо «називати українською колонією», оскільки основу його складають вихідці з Чернігівщини, Полтавщини, Волині [3, 488]. М. Гехтер звернув увагу і на неузгодженість оптимістичних висновків щодо ефективності державних заходів з конкретними показниками смертності серед переселенців, розмірів земельних наділів і кількості «безхудобних» господарств. Слід згадати і внесок земських діячів у вивчення питання переселення. Хоч ці роботи більшою мірою належать до історичних джерел, ніж до історіографічних, проте, крім статистичного матеріалу вони містять важливі висновки стосовно різних аспектів переселенської політики і міграцій українців [4].

Досліджував переселенський рух і О. Мицюк, зокрема висвітлював важливу роль українців у переселенських заходах [5]. Одна з його робіт містить значний статистичний і фактичний матеріал, хоча сам він відзначив нестачу в еміграції необхідних документальних джерел. Втім, учений визначив основні напрями переселення українців: 1) Сірий Клин (частина Південно-західного Сибіру і Північного Казахстану) ; 2) Туркестан; 3) Західний і Східний Сибір; 4) Зелений Клин (Далекий Схід). Проаналізував становище переселенців, їх майновий стан, розміри земельних наділів, основні заняття й проблеми, з якими зіткнулися селяни в районах переселення. Означена робота стала своєрідним підсумоком його попередніх розвідок з питань аграрного розвитку України [6].

Отже, питання переселенської політики, яка прямо стосувалася життя багатьох українців, знайшло відображення на сторінках наукових і періодичних видань тав роботах безпосередніх учасників тих подій: громадських і земських діячів. Українські дослідники питання відзначали не лише суттєві недоліки і погану організацію цього урядового заходу, а й негативні наслідки його для України, такі як відтік робочої сили, послаблення позицій у соціально-економічному розвитку.

За радянської доби вивчення столипінської аграрної реформи супроводжувалося розвитком, пов’язаних з нею, тематичних напрямів, зокрема і питання переселення. Плани колонізації нових територій не поступалися колишнім імперським проектам. Починаючи з 1920-х рр., заселення малоосвоєних регіонів Далекого Сходу і Сибіру стали складовою колонізаційної політики СРСР. Утім, до 1940-х рр. з’явилося лише кілька робіт, присвячених аграрним міграціям. Зокрема брошури А. Яхонтова [7], монографії О. Погребинського [8] і Ф. Лося [9]. Останні автори характеризували переселенську політику у зв’язку зі столипінською аграрною реформою. Так, перший вважав переселення наслідком реформи, а не складовою урядового курсу, тоді як переселенский рух, на думку історика, став результатом половинчастості аграрної реформи, яка не розв’язала існуючих проблем села.

Згодом, у 1950-60-х рр. масштабні проекти радянського керівництва з освоєння цілинних земель й активізація будівництва Байкало-Амурської магістралі сприяли директивному спрямуванню